Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— І прекрасно, моє золото, роби, як знаєш. Та ох,— маршалок знову сплеснув руками й закрутив головою,— як це мені не спало на думку раніше!
В цей час шум екіпажа наблизився й почувся вже коло самого вікна.
— Та глянь же — хто це? — звернулася Розалія до чоловіка, і тому що пан маршалок нерішуче оглянувся кругом, шукаючи очима лакея, то вона додала з зневажливою посмішкою: — Чи ви, бува, не гадаєте, що то сам Кармелюк підкотив серед білого дня до нашого ганку?
Присоромлений маршалок підвівся з місця, і в той же час двері розчинилися...
— Та це наш дорогий пан Рудковський, Розюню! — радісно вирвалось у нього, і він рушив, сяючи весь, назустріч гостеві.
Але чоловікова радість просто розлютила Розалію: в цю хвилину настирливий зальотник був ще більше їй небажаний, аніж Янчевський. Вона з досадою відштовхнула чашку, що стояла перед нею, але мереживо рукава зачепилося за її вушко, чашка полетіла на підлогу, і кава залила широкою чорною смугою білосніжний пеньюар пані.
— Sancta Maria! 57 Я став причиною такої неприємної події! — скрикнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.
— Нічого, пусте! — силувано усміхнулася вона й кинула злий погляд у бік лакея, що збирав черепки.— За народними прикметами, це на добро.
Рудковський шанобливо підніс руку красуні до губів і промовив зітхаючи:
— На жаль, цього разу я не можу служити доказом слушності народної мудрості.
— Знову щось? Нові витівки Кармелюка? — скрикнув маршалок.
— О так! Біда, кажуть, не приходить одна. Вельможне панство, напевне, вже чуло про жахливу пригоду з нашим дорогим паном суддею? Нині ж...
— Нове пограбування?!
— Ні, дякувати святій панні, поки що нічого, але можна побоюватися чогось гіршого.
— Що ж таке? — скрикнула в свою чергу й Розалія, вкрай стурбована повідомленням Рудковського.
— А от, проше панство, до чого дійшло зухвальство того гайдамаки; проїжджаю через село Кути й бачу: на воротях корчмй прибитий папір. Злізаю з брички, поспішаю, думаю, що це якесь оповіщення від пана маршалка або від комісара, що ж панство думає? Га? — Рудковський навіть на мить зупинився й перевів свій погляд з Розалії на маршалка.— То оповістка від Кармелюка!
— Від Кармелюка? — скрикнули разом і пан маршалок, і його дружина.
— Так, від Кармелюка! Тільки иодумайто, як знахабнів шельма! Цим своїм універсалом він оголошує членам комісії, що всіх їх чекає в' найближчому майбутньому смертна кара, і не тільки їх, а кожного, хто б захотів посісти місце комісара й судити жорстоко й несправедливо селян або його розбишак. І, крім того, називаючи суддів і комісарів кровопивцями та зрадниками, він закликає всіх хлопів повставати й поспішати до нього, щоб урятувати батьківщину від «хижих вовків».
— Нечувано! — випалив з обуренням маршалок.— Хто ж дозволив розклеювати ці листи?!
— Очевидно, він по дозвіл ні до кого не звертався, але напевне в нього в кожному селі є своя рука. Коли я при-тяг жида за бороду й показав йому, що в нього висить на воротях, то парх пополотнів і заприсягся торою, що вночі ще виходив за ворота й нічого ие бачив. Отже, це вранці або на світанку наклеїв якийсь доброволець. Само собою зрозуміло, я зірвав проклятий лист і потоптав ногами; але що ж панство думає? Не встиг я доїхати до Млинів, дивлюся — коло фігури біліє щось. Під’їжджаю: такий самий лист. А, сто тисяч дяблів, цшепрашам, пані, та в нього ціла канцелярія, і, правду кажу, я не здивуюся, коли сьогодні ж побачу такий лист у вельможного пана в салоні.
Маршалок мимохіть глянув у бік зали, частину якої видно було крізь одчинені до їдальні двері.
— Та річ не в цих паперах,— провадив Рудковський,— а в тому, що раз гайдамака обіцяє, то він уже те й виконає.
— О, виконає, виконає!!! — з жахом скрикнув маршй* лок.— Але треба ж щось діяти! Викликати військо... Москалів... Я ладен сам скакати до Києва.
— Заспокойтеся, пане маршалку,— перебив його з таємничою урочистістю Рудковський.— Дещо вже зроблено.
— Як, спіймали? Схопили? — мимоволі вирвалося в Розалії. Вона підвелася з місця, й обличчя їй зашарілося.
— Ще не схопили, моя крулево, але вже слід лисиці відкрито.
— Не може бути!
— Моя иайясиіша пані презусова, я сам собі заприсягся, що розізиаю, де переховується ненависний пес, і...— і Рудковський оглянувся кругом і, побачивши, що в кімнаті немає нікого стороннього, додав тихо: — Я вистежив лігвище. Але пані презусова, здається, невдоволена з мого повідомлення?..— додав він, здивовано вдивляючись у схвильоване обличчя красуні, на якому проступав скоріше гнів; аніж радість.
