Слава ЗСУ!

— Не знаю,— обережно сказала Розалія,— він згадував про якусь жінку... У тебе є в таборі жінка?

— Є,— глухо відповів Кармелюк і схвильований пройшовся по хаті. Йому нараз пригадалися Улянині погрози. Обличчя його спохмурніло: погрожувала...—Але пі, ні, иа це вона не піде! — схаменувся він зараз же й, спинившись перед Розалією, додав рішуче: — Ні, пані, вона по викаже нас ніколи.

Розалія уважно стежила за Кармелюком: ні один рух його не випав з-під її уваги, і в глухому голосі, яким заговорив Кармелюк про Уляну, і в похмурому виразі його обличчя, і навіть у тій фразі, котру він промовив, вона відчула невловне, невиразне, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як запевняє Зеленський.

— Рудковський хитрий, як лисиця, ця жінка могла проговоритися.

— Ніколи! Вона не з таких, вона сама обдурить усякого! — палко заперечив Кармелюк.

— Могла бути інша. Міг хтось із твоїх хлопців виляпати жінці.

— Довідаюся. Розізнаю! І пожалкує він, що мати народила його на світ! — крикнув Кармелюк і страшно блиснув очима,

— Але це потім: покарати завжди встигнеш; передусім переміни місце: небезпека велика,-- з щирим хвилюванням заговорила Розалія,— мені коштувало багато зусиль відмовити Рудковського, щоб не кинувся з військом негайно туди; якщо не ти, то всі товариші твої були б уже оточені.

— Так, так! — Кармелюк, хвилюючись, розкошлав свого чуба.— Але, пані, ангеле мій охоронцю, крулево моя! Чим, коли, як віддячу я тобі? — промовив він палко й, ставши перед Розалією навколішки, гаряче стиснув її руку.

Від цього потиску кров спалахнула в жилах Розалії.

— Навіщо дякувати? — промовила вона тремтячим голосом.— Коли птах, посаджений у золоту клітку, бачить мисливця, котрий підстерігає вільного орла, скажи, що повинен він робити? Якщо птах не втратив ще голосу в своїй золотій неволі, він закричить йому: «Брате, рятуйся! Лети на волю!»

— Так, пані...

— Я допомагаю тим, хто споріднений з моєю душею, хто може впитися тією волею, котра неприступна мені, безсилій жінці, хто стоїть за свободу й правду і карає панське насильство...

—* Святий боже, чи міг я думати?

— Чи міг ти думати,—з гіркою усмішкою сказала Розалія,— що бідна дівчина, яку купив старий, осоружний багач, поважатиме силу грошей, що юне серце, яке прагне любові й ласки, шануватиме жорстоке право одних глумитися з інших?.. О, ти цього не міг думати, бо ти не знав мого життя. Але...— Розалія придушила вдаване зітхання й закінчила, схиливши голівку сумним, гравійним рухом,— нащо говорити про це. Я — пані, отже — ворог тобі.

— Навіщо ти говориш так, пані? Я ворог тих, котрі душать і пригнічують моїх братів, але я друг чесних панів. Тобі я до сього часу був вірним рабом, але тепер дозволь мені вважати себе твоїм захисником!

Кармелюк, хвилюючись, пройшовся по хаті. Розалія глянула йому вслід, і в глибині її прекрасних очей на мить спалахнула осяйна радість.

«Клює, клює!» — іскрою пронеслося в голові, але вона ту ж мить схилила голівку і втупила у вікно сумний, задумливий погляд; вона не дивилася, але відчувала, що Кармелюк дивиться на неї, і хвилювання й радість, зрозумілі жінці й полководцеві, так стисли їй серце, що навіть сльози виступили в неї на очах.

Кармелюк підійшов і, спинившись перед нею, заговорив схвильованим голосом:

— Прости лісового козака за просте слово, але почуваю я, пані, що ти нещасна... Я мушу... Я хочу допомогти тобі... Скажи, хто ворог твій? Нехай він хоч і вище хмар небесних, я дістану його!

Ці слова були промовлені без найменшого вихваляння, твердим, спокійним голосом, самий тон якого давав відчути, що слово це не простий звук: перед Розалією стояв сдравж-ній герой з залізною волею, серце якого не відає страху...

Темні тіні падали на обличчя й на постать Кармелюк^ і накладали на його образ ще суворіші, ще строгіші риси.

Такого мужчини Розалія ще ніколи не зустрічала серед своїх знайомих, і серце її затріпотіло, з глибини душі піднялася гаряча хвиля й залила її груди.

«В тобі моє щастя й горе!» — хотілося їй крикнути і кинутися на шию Кармелюкові.

Але вона стримала йебе й, звівши очі, окинула його, мов осіннім променем сонця, глибоким, сумним поглядом і промовила тихо:

і— Що говорити про мене?

— Не віриш мені, пані? — в голосі Кармелюка прозвучала нотка образи, нетерпіння й жадоба істини.

Розалія мимоволі усміхнулася сама собі. «А ти вже зацікавився, ти хочеш знати істину?.. Та ні, нехай образ мій залишиться в твоїй уяві прикритий флером таємниці. Таємниця надить, пече і дражнить. Ти повертатимешся думкою до мене і згадуватимеш, і зважуватимеш кожне моє слово.