Слава ЗСУ!

— Тобі не вірю? — прошепотіла вона.— Чи може лапка ще більше вірити чоловікові? Та тепер не час... потім... Тяжко... Та коли б ти й вирвав з моїх грудей моє горе, хіба ти можеш засліпити мої омі, примусити замовкнути мій слух? Де знайти таку країну, щоб очі не бачили горя, а вуха не чули стогону? Втекти від усіх... але...— Розалія махнула рукою,— потім... Сядь тут...— вона показала Кармелюкові місце коло себе,— поговоримо про тебе.

Кармелюк мовчки сів. Вся ця сцена приголомшила й схвилювала його. їдучи сюди, він був певен у тому, що виконує забаганку романічної красуні, котрій він вдячний, і нараз — ні слова про любов, жодного кокетливого жесту! Вдруге рятує його, говорить про пригнічення панське, обличчя її сумне,— вона нещасна.

LXXV

Кармелюк глянув на Розалію й зустрівся з сумним поглядом красуні.

— Тепер ти знаєш, що сховище твоє відкрите,—казала вона далі,— днів шість я ще можу стримувати Рудковського від нападу, але довше залишатися там небезпечно. Ти переміниш місце?

— Неодмінно.

— Так, але це усуває тільки одну небезпеку, а вони ростуть з кожним днем. Я навмисне взяла участь у комісії, щоби знати кожної хвилини, що й де затівається проти тебе. Вороги твої сильні... з кожним днем прибуває військо... небезпека зростає... Я боюся за кожний твій день.

— Ех, пані, мій ангеле-охоронцю! — зітхнув зворушений Кармелюк,— від долі не втечеш. А що ти, пані, жалієш мене, то це мені ще більше крає серце,— пожалій краще себе, а мене,— він махнув рукою,— пожаліє й обніме вірьовка.

— Не кажи так! — скрикнула Розалія.— Я не допущу цього!

Кармелюк мовчки підніс руку Розалії до своїх уст. Цього

разу поцілунок його був уже не такий шанобливий, а палкіший.

— Нам треба бачитися частіше,— збуджено мовила Розалія.— Я повинна сповіщати тебе про все, але як? Куди? Ні, ні! — немов спинила вона його і злегка доторкнулася до його руки.—Я не хочу, щоб ти казав мені, де ти будеш, але покажи мені спосіб, як сповіщати тебе, коли й куди?

— Якби я сам знав, де я буду завтра, то сказав би тобі зараз, пані, ангеле-охоронцю мій. Але ось що! Коли вже така ласка твоя, пані, то пиши мені й залишай записку там же, в дубі, а я залишу тут поблизу одного вірного чоловіка, а може, й двох, їх сповіщатиму щоразу — куди йду, а вони сповіщатимуть мене...

— Гаразд... Але ще одне...— Розалія затнулася й додала тихо, немов переборюючи страшенну ніяковість,— пообіцяй мені одне...

— Все, що ти скажеш! — палко скрикнув Кармелюк.

— Бережи себе!

— Пані!

— А тепер прощай.

Розалія вирвала свою руку з рук Кармелюка й підвелася з місця.

— Як? Уже?

— Смеркло... За мною можуть кинутися, пошлють розшукувати.

— Ще хвилинку! — В голосі Кармелюка почулося щире бажання.

— Не можна... До іншого разу.

— Так от що, виконай, пані, й моє прохання: якщо станеться щось з тобою — нещастя, горе,— якщо тобі потрібне буде життя вірної людини — поклич мене! Пообіцяй!

— Спасибі! — Розалія простягла Кармелюкові руку, він припав до запашної ручки ще раз довгим, гарячим поцілунком. По руці Розалії немов пробігли вогненні змійки і вп’ялися в саму глибінь її серця.

Вона хапливо одсмикнула свою руку й вийшла з хати, за нею попростував і Кармелюк.

На дворі вже стемніло, яр чорнів, а глибина його зовсім ховалася в розстеленій по дну його темряві.

Розалія спантеличено зупинилася над чорною прірвою.

— Боже, як темно! Я нічого не бачу... Дай мені руку! — промовила вона несміливо.

— Нехай пані дозволить мені краще взяти її на руки: тут щохвилини можна зірватися.

— Але, може, тут можна обійти дес£ далі? — мовила нерішуче Розалія.

— Яр перетинає весь ліс, я ж перенесу тебе, пані, за одну мить.

Красуня зніяковіло нахилила голову, Кармелюк узяв її на руки й почав швидко спускатися вниз.

Дужа рука його міцно держала Розалію, його чуб приторкався до її вушка, поривчасте гаряче дихання обвівало обличчя.

Довкола було тихо, безгомінно. Крізь верховіття дерев просвічувало тільки бліде небо.

Вони хутко спускалися в темряву, що розступалася перед ними.

Гілка куща зачепила Розалію, вона тихо скрикнула й мимоволі обхопила шию Кармелюка.

— Не бійся, пані, держися міцно,— промовив він одрив-часто і сам притиснув красуню щільніше до своїх грудей.

Мимовільний дрож пробіг по всьому тілу Розалії... Ця близькість коханого чоловіка, і темрява, і тиша, що розстелялися кругом,— п’янили її... «Чого тобі ще ждати? Він твій... Лови хвилину!» — немов шепотів їй на вухо якийсь украдливий голос. Але Розалія не піддавалася.