Слава ЗСУ!

«Ні, ні, не це,— казала вона сама собі.— Треба його сп*янити, його скорити й довести до шаленства! Нехай він просить, і молить, і прагне її ласки,— тоді вона владарюватиме безроздільної»

Аж ось Кармелюк дійшов до дна яру й почав хутко підійматися на протилежний бік. За кілька хвилин він вибрався па гору й обережно спустив Розалію на землю*~Труди його високо здіймалися, обличчя палало. Чи швидка хода, чи близькість чарівної жінки, яка тріпотіла в його руках, зняли в його грудях гаряче хвилювання, але кілька секунд він стояв мовчки, поривчасто дихаючи.

Нарешті йому вдалося перевести дух, і він тихо свиснув. Ту ж мить у глибині лісу почувся тріск і знайомий уже Розалії козак підвів її коня.

Кармелюк підсадив красуню в сідло й промовив глухо:

— Пані, я проведу тебе до узлісся.

— Дуже добре,— коротко відповіла Розалія.

Мовчки рушили вони лісом. Кармелюк ішов * попереду, придержуючи коня за вуздечку, Розалія похитувалась у сідлі, так само не мовлячи жодного слова. Та коли б хтось міг освітлити лісовий морок і глянути в обличчя красуні, той би побачив горду радість, яка сяяла в усіх її рисах.

Розрахунок Розалії виправдався. Коротке побачення з Кармелюком справило на нього хоч і плутане, але в усякому разі сильне враження. Ні, ні, та й усе-таки думка його поверталася до дивної красуні пані, до її не доказаних слів... Перед зором його часто поставали сумні очі красуні, що ховали в своїй глибині якусь нерозкриту таємницю; коли ж він надівав свою черкеску, то йому здавалося, що вона ще видає тонкі пахощі чарівної жінки, яка приторкалася до неї. І хоч в уяві Кармелюка все ще панував строгий і чистий образ Олесі, а в голову закрадалася не раз підозра: чи не мають часом наміру піймати його за допомогою хитрої й гарної добродійки, та в усякому разі, коли одержав від Розалії другу записку з запрошенням з’явитися, то Кармелюк з задоволенням поспішив на поклик.

І цього разу кликала його Розалія недаром; їй справді пощастило довідатися про важливу новину: Янчевський посилав від імені всієї комісії естафету до київського генерал-губернатора з проханням ужити негайно найрішучіших заходів. Розалія дізналася, коли й яким шляхом відправлено гінця, й поспішила сповістити про це отаманові. Поводилася вона так само, як і на першому побаченні, тільки трохи тепліше. На всі запитання Кармелюкові особисто про неї відповідала ухильчиво, не розкриваючи тієї таємниці, що її окутувала, і тільки між іншим дала зрозуміти Кармелюкові, що походить вона з бідної шляхетської сім’ї, що її продали проти волі старому маршалкові, котрого вона не любить і зневажає від усієї душі, що єдина мета її життя — допомагати Кармелюкові й помститися... На кому? Красуня цього не договорювала. Перед прощанням Розалія запропонувала Кармелюкові з огляду на швидкий розвиток подій, котрі можуть мати для їхнього діла фатальне значення, не чекати одне від одного записок, а приїжджати через кожні три дні в призначений час на те ж саме місце для спільного обмірковування дальших заходів..

— Мене можуть затримати,— закінчила вона,— але ти чекай мене тут! Якщо ж я не спроможна буду того дня й на хвилинку вирватися з дому або коли довідаюсь про щось страшенно важливе раніше, то вкину в йуб записку, а твій чоловік нехай частіше навідується до нього; але боронь боже, щоб хтось не помітив його!

Кармелюк з великим задоволенням погодився на все. Розпрощався він з Розалією, ще більше зацікавлений і зачарований красунею; але" розум його все ще не піддавався чарам звабливбї жінки.

— Та чи не хитрує жінка, щоб заплутати мене й переда^

т

ти до рук панів? — казав він собі раз у раз, не відаючи, в чому знайти розгадку поведінки красуні. Та наступного ж дня йому довелося переконатися в тому, що Розалія і говорила, і діяла щиро: він послав своїх хлопців засісти на вказаній дорозі, і справді гінця, про якого казала Розалія, схопили, і коли Кармелюк прочитав одібрані в нього папери, то зрозумів, яке вони мали для нього значення. Цей факт остаточно переконав його в тому, що пані говорить і діє щиро. Новий благородний образ сумовитої красуні зовсім затьмарив собою кокетку, з якою він зустрівся три роки тому в домі маршалка; що ж до скарг селян па жорстоке поводження папа й пані, скарг, що спонукали Кармелюка вчинити напад на дім маршалка, то спогад про них якось зовсім розтанув серед сили-силенної подібних нарікань.

«Вона недоговорює чогось. Але хто вона? Може, теж колишня хлопка?—питав він себе.— Можливо, можливо... Може, тому й бере вона так близько до серця його долю й діло, яке він затіяв».