Слава ЗСУ!

Невдалі політичні мрії про воскресіння вітчизни розбили серця представників Польщі, але в поміщицькому колі гіркота ця незабаром угамувалася. Добробут панства зростав. Благодатний край і тисячі рабів забезпечували йому розкішне життя.

В невеличкому містечку Літині суддя літинський Йозеф Слив’янський святкував свої іменини. В залі, за розкішно сервованим столом, сиділо багато гостей, гладких, угодованих — старих і струнких — молодих. Пан маршалок із своєю чарівною дружиною, панство Хойнацьких, пан Янчевський, пан Пігловський, ксьондз-нробощ, молодий і вродливий, який сором’язливо опускав очі додолу, пан суддя, чоловік середнього віку, суворої, строгої зовнішності, який люб’язно мінився в розмові з дамами, і дружина його, гарнесенька блондиночка з тонкою талією й небесними невинними очицями, що змінювали свій вираз тільки при звертанні до слуг, і ще кілька шляхтичів та паній.

Обід наближався до кінця; подавали вже цукрові піраміди, наповнені ласощами... Обличчя гостей лисніли від перевтоми, а очі маслилися від утіхи... Гамірлива жвава гутірка, пересипана вигуками й сміхом, перекочувалася з одного кінця столу до другого. Серед присутніх точилася жвава загальна розмова: гомоніли про страшного розбійника, що з’явився в околицях. Від деякого часу в Літині вже подейкували про цього розбійника, який бушував з весни то під Вінницею, то під Вороновицями; але розповіді про нього мали анекдотичний характер і не бентежили літян; гості ж тепер привезли тривожні вісті: зухвалий розбійник з’явився зі своєю ватагою в самому повіті.

— До правди, шановне панство,— просторікував молоденький шляхтич Рудковський²⁴, з гладенько виголеним обличчям, з маленькими бурцями коло самих вух і з роздушеним над лобом світлим коком. Одягнутий він був за останньою модою: краї його коміра підіймалися, закриваючи половину лиця, висока краватка надто підпирала шию, догь

гий сурдут з короткою талією і надзвичайно вузькі панталони та черевики з гострими носками доповнювали його франтуватий костюм.— До правди! Це ж сталося з панею Чернецькою з Гутні, я сам чув з її власних уст, як з нею повівся той шельма.

— Ну, ну! — почулися звідусюди нетерплячі понукування гостей; навіть гладкий пан Бойко, який відзначався тим, що після розкішної трапези завжди поринав у солодку дрімоту, цього разу уважно прислухався до розмов.

— Так от, їхала та пані з своєю дочкою Феліцею до Кам’янця: везла панянку в науку... їдуть лісом, вечір, Раптом: «Стій!»

— Ой, на бога! — вискнула тоненьким голосом одна з па* нянок і полохливо притулилася до своєї поважної мамуні.

Промовець кинув задоволений погляд у бік панни й вів. далі:

— Раптом: «Стій!» І перед панським повозом виріс, наче з землі, здоровенний гайдамака, росту — на цілого сажня, груди — колесом, кулаки — мов жориа...

— Вродливий? — протягла пані маршалкова.

— Ух! І страшно, й цікаво! — скрикнула пані суддиха.

— Кажуть, що гарний, бестія! — люб’язно обернувся Рудковський до Розалії.— Але запевняю шановне панство, що бідолашній пані Чернецькій о тій порі було не до того, щоб милуватися вродою проклятого гайдамаки, тим більше, що він не дав їй на те часу, а звелів зараз же вилізти з коляски й віддати всі гроші. А за ним, завважте, стояло шість таких же розбійників, як і він; ну, пані й панна не забарилися виконати його наказ. Та гроші все-таки було шкода віддавати поганцеві...

— EJe б пак, хліб третій рік по ямах гниє! — докинув злісно Бойко.

— Так чи не так, шановне панство,— вів далі з легкою посмішкою молодий промовець,— але пані Чернецька переборола свій страх і звернулася до хлопа приблизно з такою мовою: «Добрий чоловіче, помилуй мене, бідну вдову; що я можу тобі дати?.. Везу ось дочку в науку... маю при собі сто червінців... Що ж робитиме дитина моя бідна, коли я їх оддам тобі?.. Якщо тобі так уже потрібні гроші, візьми п’ятдесят-сто злотих і відпусти нас на волю». І, мабуть, пані жалісливо говорила, бо гайдамака зглянувся й почав розпитувати її про те, чого панна навчалася. А коли до* відався, що панна між іншим навчалася й танців, то щн просив панну протанцювати йому краков’як.

— Скажіть! — усміхнулася Розалія,

— А! Лайдак! — гаркнув Янчевський, і молодь підтримала його гнівний вигук.

— Звичайно, лайдак і хам примусив чарівну панну танцювати без музики, без достойного кавалера і на придорожнім лужку, але,— розвів він руками,— що мала діяти бідолашна панна? Мусила танцювати під дикі вигуки розбійників, хоч на душі їй і шкребли коти. Однак танець чарівної німфи вплинув на брутального хлопа; і він так розчулився, що не тільки не взяв у пані Чернецької жодного червінця, але ще подарував панянці від себе на пам’ять двісті червінців...