знайди книгу для душі...
— Та це якийсь Рінальдо-Рінальдіні25! — жваво обізвалася Розалія.
— О, то не може бути хлоп.., То, напевно, якийсь шляхтич,— підхопила пані суддиха.
— Мабуть, якийсь лицар! — закотила очі Доротея.
Панночки наслідували приклад дам, і піднесений гамір
сповнив кімнату.
— Дозвольте, дозвольте,— вів далі промовець, схиляючи голову до лівого плеча й простягаючи вперед правицю.— Справа закінчилася зовсім не так весело. Відпускаючи пані до Кам’янця, розбійник узяв з неї присягу й слово честі, що вона в Кам’янці нікому про цю зустріч не скаже! Але, само собою, по приїзді до Кам’янця...
— Додержувати слова, якого дав хлопові! — перебили промовця разом маршалок і Янчевський.
— Свята панна завжди розгрішає від таких присяг! — докинув побожно ксьондз.
— Авжеж... і для охорони інших пані мусила була повідомити про гайдамаків владі,— зауважив суворо суддя.
— Вона так і вчинила,— сказав промовець",— і, .побоюючись, щоб знову не зустрітися з негідником, поїхала іншою дорогою. І що б ви гадали, панове? — Рудковський спинився; по залі пробіг нетерплячий гомін. Промовець перечекав хвилину й заявив повільно й чітко: — Як тільки пані в’їхала в ліс і заглибилась у нього не більше як на верству,— перед нею, наче з-під землі, виріс гайдамака...
— Ну, ну! — почулося кругом.
— «Добрий день, вельможна пані!» — вклонився їй шельма.—«А проше!» — «Так ото ти так додержуєш свого слова!» — крикнув він і зараз же звелів витягти пані добро-дзейку з повоза й розікласти на землі; не підстелив навіть не тільки килимка, а й поганого рядна, розіклав за всіма правилами, звільнив від прикриття і всипав їй власноручно з копу лоз.м
При цих словах промовця пан Хойнацький хихикнув, уткнувши в кулак свого темно-червоного носа. х
Важна картина! —■ зауважив зловтішно й Бойко, який мав сусідські прикрощі з Чернецькою.
Але їхні зауваження вкрив хор гнівних вигуків.
Та він літає всюди, наче його біс носить на своєму хвості,— заговорив Демосфен.— З тиждень тому піймав бестія економа пана Вержбицького,— кажуть, що підлі хлопи донесли на бідолаху,—ну, й надів йому червоні сап’янці.
Червоні сап’янці, а то що ж таке? — пробелькотіло кілька панянок.
А це $ бестії називається: обрізати коло колін шкуру й одкотити її до п’ят...
Від жаху в присутніх дам вирвався крик.
— Еге ж, скрізь про нього тільки й розмови: там пограбував панський будинок, там мало не на смерть одшма-гав пана, тому одрубав вуха, тому здер шкіру з ніг, того просто повісив,— одночасно почулися кругом вигуки.
— А що з жидами робить! — заговорив Бойко.— Піймав, шельма, нещодавно Лазаря — шинкаря з Ходака, прищикнув йому бороду дубовою колодою і до того часу кропив канчуками, поки той не обірвав собі бороду й не кинувся навтікача.
Ух, напоровся б він, бестія, на мене! — скрикнув пан Хойнацький^ підскочивши на місці й потираючи свої кощаві руки.— Вже б я йому всипав перцю!
— Ого! зауважив насмішкувато маршалок.— Не хвалися так, пане! Кажуть, що гайдамака дужий, як бик... і карбованці гне, і залізні кайдани рве, як гарус!
1— Цо? провадив Хойнацький, чваньковито задираючи
свою гостроверху голову.— Дужий, як бий? Та я й бика, і цього хлопа...
— Та чому пан гадає, що він хлоп? — перебила пані Розалія.— Він неодмінно шляхтич!..
— Шляхтич, пані, не допомагатиме хлопам...
— Але й хлоп не даватиме панєикам по двісті дукатів.
А я гадаю, пишна пані,— посміхнувся пан Янчевський,— що багато чого брешуть. Чи він шляхтич, чи жолнер, чи рябий чорт,-*- хай ІІерун його заб’є,— а грабує він усіх без розбору... і що хлопам допомагає — то байки. Хлопи самі брешуть, щоб заворушити все. О, ці гадюки!
— Заспокойтесь, панове,—заговорив голосно суддя.— Все це перебільшено, і боятися нам, шляхті, якогось лайда* ка аж образливо.
А й справді! Не варто й рук брудпити,— заговорила молодь.
— Панове! Прошу слова! — промовив пан Янчевський, підвівшись і ставши в поважну позу.
— Тихше! Тихше! Орація Демосфена! — почулися вигуки кругом, і шумливий гомін помалу-малу стих.
«Quosque tandem, Catilina, abutere patientia nostra?» урочисто заговорив місцевий оратор.— Так, я почну словами безсмертного Ціцерона: «Доки ти, Катіліно 2в, будеш випробовувати наше терпіння?» Влада знає про існування в нашому краї нечувано зухвалого бандита, його злочинства ростуть, нарешті, перед нашими очима чиняться розбої, шаленства, грабунки, душогубства,— а ми, володарі краю, переповідаємо лише анекдоти про збойцю та безтурботно попиваємо венгржин в злочинній бездіяльності! Схаменіться, панове! Огляньтесь! О вічно безжурне і в хвилини страшних подій велике лицарство, коли ж ти станеш прозорливим і розсудливим?! — Оратор замовк, окинув сумним поглядом зніяковілу аудиторію й похилив на мить голову.