знайди книгу для душі...
— Ну що, брат, як воно?
— Помираю, ваше благородіє... Всі нутрощі горять... Кваску б мені випити... та оцту на ногу... не чую вже її...— ледве чутно промовив Кармелюк, не підводячи повік.
— Ну що ж, це можна...— погодився наглядач, навіть не глянувши на Кармелюкову ногу, з цілковитим переконанням, що цей чоловік до вечора не доживе.
Власноручно замкнувши двері, він звелів служникові поставити Кармелюкові й оцту, й квасу, ще раз нагадав наказ вартовому не випускати нікого в коридор, звелів те й старшому і, звівши комір шинелі, подався додому до своїх гостей.
Дощ лив безнастанно, застилаючи все навкруги сірою хиткою запоною. Наглядач проворно пробіг невелику відстань, яка відділяла його будинок від тюрми і задоволено шаснув у двері свого теплого приміщення.
Тільки доконча потреба могла змусити когось вийти з двору в таку негоду.,.. Дорога, що проходила повз тюрму, була безлюдна: ніхто по ній не їхав, не йшов.... Вартовий і той не ходив уздовж стіни понурого будинку, а намагався сховатися за передній виступ тюрми, що утворив ніби навіс.
Годині о десятій солдати внесли арештантам гарячий борщ... Обід минув тихо, сумирно, без жартів,
По обіді арештанти знову полягали на нарах; одноманітний шум дощу нагонив сон, та треба було й спочити, набратися сили: попереду була важка, страшна ніч. Хто спав, а хто прикидався, що спить, але гучне хропіння арештантів лунало по коридору. Коли б не це хропіння, що змішалося з шумом дощу, і коли-б вартовий прислухався уважніше, то він почув би легкий, але безперервний шерех у камері Кармелюка... Мабуть, то шкребла настирлива миша... Та миша не турбувала вартового.
Офіцери тішилися затишком і не виходили з маленького будиночка наглядача... Після раннього смачного обіду трохи хропачка завдали, а потім знову сіли до зеленого столика. В тюрмі все було гаразд, а тому всі в глибині душі були раді, що негода їм дала два дні відпочинку.
Тільки перед вечором у камері арештантів стало помічатися якесь пожвавлення. Разів зо два підіймався каторжанин до груби і потім з задоволеним обличчям про щось шепотівся з товаришами... Уляна теж заворушилася в своїй комірчині,— раз у раз підходила вона до віконечка і з прихованим хвилюванням поглядала на протилежні двері, за якими замкнуті були її товариші.
— Треба дати знак жінці, що діло на лад іде,— прошепотів каторжанин, проходячи до дверей, а за ним пішов і Андрій.
Уляна вартувала коло свого вікна. Махнидралов, вийнявши сірника, запалив його об трут і, вибравши хвилину, коли вартовий повернувся до них спиною, підніс вогонь до кватирки й виразно підморгнув Уляні.
Уляна вся спалахнула й ледве стрималася, щоб од радості не подати голосу. Потім, стежачи за вартовим, проробила той же самий маневр з призапасеним раніше сірником і, підвівши його в бік вартового, приплеснула вогонь рукою.
— Ну й жінка,— схвально пробурчав Махнидралов,— і зігріти й спалити може. Звідки в неї ця сила?
— Про що домовляєтеся? — грізно крикнув вартовий, який почув слова каторжанина...—Та й вогонь неначе в камері. Зараз же погукаю на обшук.
— Та що ти, служивий, то в тебе вочу блиснуло; я ось дивлюся, що жіночка —* малина! Перший сорт! — широко посміхнувся Махнидралов, показуючи вартовому на Уляну, що завмерла коло віконечка..,— Пусти лишень мене до неї, служивий! Га?
Він багатозначно підморгнув бровою; та його фривольний рух не знайшов відгуку в похмурого вартового.
— На своє місце йди! Геть од вікна! — кликнув він грізно, та все ж таки мимохідь обернувся в бік Уляни.
Хвилювання, тривога, піднесення знову переродили красуню... Сліду похмурих зморшок уже не було на її обличчі; очі її горіли, мов два чорні алмази, щоки палали гарячим рум’янцем, з-за папіврозтулеїшх губів поблискували два ряди зубів, міциих, гострих, блискучих; кожна жилочка красуні тріпотіла від затаєного хвилювання... Вартовий ковзнув злим поглядом по обличчю красуні й сердито пробурчав:
— Чого прилипла до віконця? Чого очі вилупила? Назад!
На своє місце! \
Знову в коридорі запанувала тиша, порушувана тільки розміреною ходою солдата...
Швидко насувалася осіння темрява.
Арештанти вже не лежали, а товпилися гуртками на нарах, тихо перешіптуючись поміж собою.
— Пройме чи не пройме? — шепотів молодий пічник, звертаючись до сивуватого велетня.