Кармелюк

— З Афонської святої гори, чоловіче божий,— із стогоном і передишками заговорив умирущий,— од відав багато святинь, пробирався і в лавру Почаєвську, та в Кам’янці хотів відпочити — й зірвався,

— Та й як не зірватися,— обізвався сутулуватий арештант,— тут в ожеледь і кінь не видереться.

— У всякого свій кінець — його не переступиш... проти волі господньої не ремствуй... І від смерті ніхто не втече.

Тяжке зітхання вирвалося з натовпу й немов під його тягарем посхилялися голені голови.

— Що ж це він тут і помиратиме на камінні? — звернувся один старий до вартового.

— Еге ж, воно-то справді,— промурмотів той,— та наказу немає. В наказі, виходить, так: кому каміння бити — бий, а кому помирати — помирай!

Умирущий застогнав ще дужче й почав кидатися.

— Допоможіть мені, братчики рідні, розв’язати торбу; останню волю вислухайте.

Два арештанти ту ж мить виконали його волю. Прочанин заходився длубатися в своїй мізерії, що була в його торбі.

— Ось хрестик золотий, в нього вправлений шматочок заліза з цвяха, яким прибиті були нозі сина божого, розп’ятого за нас, грішних; візьми його, служивий, собі й носи на грудях,—при ньому ніяка ворожа куля, ні залізо тебе не торкнеться.

— Спасибі, спасибі, рідний,— зворушено промовив унтер і сховав за закавраш рукава цю святиню.

— А ось такі ж самі чудотворні хрестики, тільки срібні, роздай і тим служивим. Помоліться за мою грішну душу, братчики. Адже й ви життя свого за нас не шкодуєте!

— Спасибі, спасибі! — захвилювалися солдати, беручи подарунки.— Та ти ще не сумнівайся: господь підведе, далебі!

— А ось вони, нещасненькі,— прочанин підвівся й почав придивлятися до похмурих облич арештантів і спинив свій пильний погляд на одному дідові атлетичної тілобудови,— роздай і їм ладанки від святої Уляни, великої подвижниці, і від Івана Воїна.

Старий здригнувся й підійшов після всіх поцілувати руку прочанинові.

— А тепер... Прощайте, друзі... І холодно мені... замерзаю...

— Та що ж, панове службо! — благаючи, заволав старий.— Майте ж серце! Невже ж допустити, щоб задубів він, як собака... Людина ж, і християнин.

— Ні... Хоч би й відповідати довелося, а не дбпущу,— рішуче сказав унтер.— Ти, Спинодер, і ти, Шкарбун,— показав він на діда й на метушливого, здорового арештанта,— візьміть божого чоловіка на шинелю, от, і однесіть до наглядача... вмирає, мовляв... А ти, Лобко, за конвой будь...

Якщо не схоче в лікарню, то попросіть однести на соборне подвір’я... Там є для прочан притулок... А ви гайда на роботи! — прикрикнув унтер на всіх інших.

ХС

Розбитого* поклали на шинелю: Дід Шкарбун став у головах, а Спинодер у ногах. Незважаючи на обережність, з якою несли прочанина, він страшенно стогнав. Валянки арештантів не так сковзалися, як чоботи в солдата, а тому солдат відставав. Дід, оглянувшись навкруги, нахилився до прочанина й спитав:

— З вільного птаства?

— З одного гнізда...— відповів прочанин і застогнав.

— Ловко! Що ж, укусили?.. Але туман?

— Туман...Щоб до орла піднятися.

— Високо... Чортова клітка...

— А поламати й випустити?

— Міцно... Шуліки... Та в орла й крила одібрані...

— Що ж, орлові дати пір’я пташине, а шуліку пришити.

— Знаємо, та ні смальцю, ні пір’я немає...

— Ось на перший раз візьми велику ладанку й кипарисовий хрест,..

Розмова провадилася пошепки, та ще й так, що коли питав дід, то в цей час прочанин стогнав, а коли відповідав прочанин, то дід кректав, наче від натуги... Не тільки конвойний, який плуганився ступнів за сорок, а й другий арештант не могли почути й слова.

— Лише з волі досить простору... а з неволі тільки щілинка,^- знову заговорив дід, коли після перепочинку далі понесли хворого...

— З волі соколи ждатимуть... аби тільки орел знав.

— Дуже добре... Підійти до клітки не можна... хіба що коли в карцер...

— А що ж, обміркуй... Хліб же й шпанці дають... і орлові...

— Авжеж.

— А хто хліб носить — любить і сало.

— Хо-хо! До сала кожний ласий.

— Отож-то. А як би нам бачитися?.. І смальцю, й сала не пошкодуємо... є й соколи...

— Що ж... Можеш... Прийти подякувати ще раз за порятунок... А то послати когось іншого вірного з ладанкою на шиї... Камінь ламати кожному вільно.

Коли носії стали сходити на Турецький міст з кам’янець-кого берега, то вмирущий почав слізно просити не нести його в тюрму, а занести просто на соборне подвір’я; він почуває, що це вже останні його хвилини.., Так і зробили.