Слава ЗСУ!

Тим часом Кармелюк сидів у кам’яній трубі, куди майже не пробивалося світло. Основа труби була така вузька, що чоловік, який сидів у ній на дні, не міг простягтися, а змушений був, коли хотів прилягти, зігнутися кружка.

Вузьке вікно починалося на висоті зросту людини від підлоги та й то до половини було закладене цеглою, а з половини лише мутно освітлювало трубу крізь залізні скоби. Залізні двері закривали цю трубу від коридора, та крізь вузьку щілину вниву все-таки пробивалося світла більше, аніж через вікно вгорі. В кам’яній дірі було страшенно вогко й холодно: груба з коридора мало нагрівала її чи просто, з економії, рідко топилося: в пій.

Сидить Кармелюк у цій смердючій дірі вже два тижні; на руках у нього залізні браслети; на тілі пояс важкий, прикутий коротким залізним ланцюгом до стіни; одна нога в кайдані, а друга, котра була вивихнута,— вільна. Болю в цій нозі Кармелюк більше не відчуває, але зате в нього нестерпно ниють усі кістки. Тільки "стоячи може він розправити задубілі члени, і коли б не було можливості ставати і в таку позу, то ув’язнення в цій трубі було б не тортурами, а страшною стратою.

В кам’яній домовині панував густий напівморок, тільки блідий відблиск в високого вікна та з щілини під дверима давав знати — день за стіною чи ніч. Звуки зовнішнього світу теж не доходили сюди, але зате серед мертвої тиші виразно чути було найменший шерех і писк мишей. Спершу вони злякалися були нового гостя й боязко виглядали з нірок, а тепер позвикали, вільно бігають, перескакують йому через ноги або сідають перед ним на задні лапки, а передніми миють свої рильця. Кармелюк ділиться з своїми співмешканцями крихтами хліба й любується їхньою метушливою біганиною. Сміливість деяких доходить ДО ТОГО, ЩО ВОІШ вилазять йому на руки, на спину, на плечі й навіть на шию. Якщо набриднуть, отаман трусне плечима й вони миттю поховаються в нори. У всякому разі, Кармелюкові приємніше слухати мишачий писк, аніж одноманітні глухі кроки вартового, що схожі на той стук, коли забивають цвяхи у віко домовини.

І думає Кармелюк у безкінечні ночі свої безкінечні думи, і сліпа нудьга вчепірюється кігтями в його серце... І один тільки світлий промінь осяює вир останніх спогадів. Той промінь — лагідне личенько Олесі й погляд, сповнений безмежної любові й віри в справедливість його діла. Той погляд поринає йому в душу, гріє змучене серце, відгонить нудьгу й будить пекуче бажання вирватися з цієї домовини на волю, для нового життя, для недосяжного щастя!

І Кармелюк болісно жде хоч якоїсь вісточки з волі... Та ніхто не обзивається... «Ті ж, що зі мною втекли,— гадає він,— напевне, загинули... Не втекти їм від кінних... А Андрій і Уляна? А інші? Чи зумів Дмитро оборонити табір... чи хоч перевести його без втрат у безпечне місце? Хоч би вісточка, хоч би відгук який звідки!»

Та дні минали, як ночі, одноманітні, тужливі, а ночі тяг-лися, як дні... Душа боліла, кістки нили./.

Одного разу Кармелюк почув якийсь незвичний гомін у далекому коридорі; прислухався — і впізнав голос Розалії, а поїім по словах, які вона викрикнула, догадався, що вона з’явилася сюди з певною метою й подає звістку, що надія на врятування не втрачена. Поява дружнього голосу серед цього холодного мороку імли схвилювала була спершу отамана радістю, та голосне нагадування про бурдей викликало в нього гидливість, навіть можливість урятуватися такою ціною видалась йому осоружною... Все це недавнє минуле постало перед ним смердючим отруйним туманом, що нівечить життя, а не підіймає здорової й бадьорої енергії... «Ні! Все геть, все мимо,— аби тільки вона заглянула своїми чистими очима в мою похмуру душу!»

Та ночі знову потяглися чорною стрічкою... Очевидно, пані нічого не могла вдіяти, а може, й приїжджала, щоб поглумитися з нього. Через кілька днів Кармелюк про неї й забув, та, здається, в нього взагалі мозок почав туманитися... сили танули...

Одного разу повз Кармелюкові двері повели когось у сусідню башту. Він принаймні почув окрик вартового: «Чого нахиляєшся, ідоле?» — і відповідь: «Залізо поправив... З Лі-тина в’їлося». І знову окрик: «Ну, далі!»

Кармелюк здригнувся: той голос видався йому знайомим... і Літин... отже, земляк, а може, й з рідної зграї... Але хто, хто? Одібрало пам’ять... Він почав прислухатися; далеко дзвякнули двері, клацнув замок, почулися кроки того, хто повертався, і знову все замовкло... Тільки п’ятеро чи шестеро мишей, які спокійно гралися коло його ніг, нараз заметушилися й кинулися до шпарини, кинулися й зчинили між собою шамотню чи дряпучку; з писком вони заходилися відстоювати одне в одного якусь здобич... Кармелюка це потішило, й він почав спостерігати, хто вийде переможцем, але смужечка світла була дуже вузька, а кругом лежала темрява... Тільки зрідка він міг бачити, що війна йде за шматочок хліба і що весь він, між іншим, нікому не дістанеться, а буде розкришений... І справді, незабаром миші з одвойо-ваними порціями порозбігалися, і тільки дві ще смикали щось довгеньке,— шкуринку чи ганчірочку,— та й ті незабаром зникли... Цей епізод одвернув був його думки, та вонд незабаром повернулися й закружляли в його голові роєм...