Слава ЗСУ!

«Хто такий? Чи не Андрій? Може, Дмитро? Ні, ні, але знайомий... не раз чував... А може, випадковий сусіда, але чого він перед моїми дверима нахилився... і нагадав Лі-тин?.. Не даром же! Конвойному Літин непотрібен... Він, виходить, і нахилився того, щоб сказати: «Літин...» Недарма ж! Так, так, свій! Але від кого? Від братів чи від неї? Ні, ні, якщо свій — то від братів...» Кармелюк спершу був так зрадів цій думці, що відчув, як став зігріватися, але потім башта спантеличила його: якщо посадовили його туди — то, виходить, значний птах, отже, попався не з волі... а що Літин нагадав, то просто, щоб дати звістку, що й він попався... Найскоріше — Дмитро; через цей камінь і залізо так змінюється голос... І от після радості Кармелюк ще дужче засмутився.

Але днів через два, в такий же приблизно час, почулися знову сторонні кроки в коридорі, замок у далекій башті клацнув і до дверей Кармелюка почали наближатися, по звуках кроків, два чоловіки; знову конвойний чй сторож крикнув: «Чого шукаєш? Вперед!» — і знайомий голос знову відповів: «Та ось, дивися, ждуть...» Але другий голос перебив його криком: «Мовчати!»—і кроки віддалилися...

«Господи! — сплеснув Кармелюк руками й злякав своїх співмешканців брязкотом ланцюгів.— Та це ж Шкарбун! І недарма ж він повз мої двері ходить... От цього тільки не збагну, що скоро з башти випустили... Отже, друг... і недарма ж він сказав:- «Ждуть...» Радість збадьорила Кармелюка й навіяла на нього надію, він замріявся й не звернув спершу уваги на те, що миші, коли відійшли колодники, знову кинулися до дверей і зчинили коло шпарини писк і метушню... Але тепер ця обставина змусила його задуматися: свою порцію хліба він з’їдав усю, і не в цей час, а пізніше... Якщо падають навіть крихти, то тут же. біля кільця, а не коло дверей... і миші їх негайно визбирують... Чому ж вони позавчора й сьогодні кидаються до дверей... і однімають одне в одного хліб?.. Чий хліб? Звідки він?.. Як "він попадав сюди після приходу арештанта?.. І нараз, немов осяяний блискавкою, Кармелюк скрикнув: ’

— Та тому, що його підкидав мені мій друг, тому й нахилявся... і давав знати... і підкидав недарма: в ньому, напевно, є записочка...— І Кармелюк потягся поповзом до дверей... Миші шарахнулися, і тільки одна, яку він прибив рукою, зосталася на місці з біленьким клаптиком у зубах...

Кармелюк потяг її до шпаринки. Виявилося, що то був вгорнутий у дудочку папірець. З гарячковою хапливістю Кармелюк його розгорнув; виявилося, що половина його була з’їдена, а друга дуже погризена... На недогризку залишилися тільки такі слова: «виконай...», «ліб...», «дуть» і «тоді». Очевидно, у двох записках повідомлявся план, за яким він щось повинен був виконати... І він на власних очах дозволив мишам із’їсти свій порятунок!

— О прокляття! — скрикнув Кармелюк і з усієї сили вдарився чолом об стіну...

Рано-вранці біля Кам’янецького узвозу на міст стояла, закрившись хусткою, якась жінка. Вона привертала до себе увагу тим, що стояла тоді, коли все живе і з дворів, і з мосту метушливо поспішало до міста на торговий майдан. Хустка, спущена на очі, зовсім закривала обличчя незнайомої; але тонкий стан і гнучка постать свідчили про її молодість та красу. Одяг скоріше виявляв у ній заможну міщанку, аніж пані. Сніжок порошив і білою хвилястою пеленою застеляв далечінь.

Жінка, чи скоріше дівчина, з таким напруженням придивлялася до провалля, що й не помічала, як її штовхали перехода й покрикували їй: «Набік!..» Її навіть вилаяла якась циганка з костуром, уся закутана хусткою, коли вона, задивившись, мало не збила її з ніг. Циганка поправила хустку, обвинула нею ще дужче голову й обличчя і, крикнувши щось тарабарською мовою високому циганові, зашкутильгала й зникла в натовпі... Дівчина так була поглинута своїм чеканням, що не звернула й уваги на лайку, а тільки, помітивши щось удалині, прожогом, побігла до мосту, а звідти спустилася слизькими сходами вниз до самого Смотрича й спинилася коло арки. Через кілька хвилин до неї підійшов засипаний снігом знайомий нам прочанин.

— Ну що? — спитала вона, нервово, з тривогою.

— Нічого,— відповів прочанин,— сиріч нічого нового. Арештант, з яким я веду діло, свій брат... вірний. Передавав, що двічі підкидав батькові в хлібі умову, та ніякої відповіді від нього немає... А що батькова нога, каже, поправилася...

— Боже мій! — сплеснула руками дівчина.—Все не щастить... а час іде... Мабуть, така моя гірка доля!

— Не журися, панно Олесю (то була справді вона)! Шкарбун спробує ще не один спосіб... Може, там темно... кульки закочувались... він ще спробує... грошей я йому дав.