Слава ЗСУ!

— А що? — нетерпляче спитала Розалія, відчувши, що в неї ворухнулося якесь підозріле передчуття.

— Не був сей архімандрит ні в його превосходительства, ні в його преосвященства! — випалив наглядач.

— Як так?

— А так, пані! Сей лжеархімандрит був шельма, гунцвот, шахрай! Я його чекав учора вже з прихованою охороною, але не з’явидся, бестія! А ще поцілував йому руку! Тьху!!

— Хто б же вія міг бути?

— А дябли його знають! Може, з тієї ж компанії, що тут сидить... Істинно!.. А той послушник теж...

— Переодягнута жінка? — скрикнула Розалія й позеленіла, як стіна коридора. «Чи не знову її затія?» — мигнула в Розалії думка й розбудила ревнощі, що були заснули.

— А що ви думаєте? — ніби підтвердив її думку наглядач.— Тепер такі часи, що й самому собі не вір!

Розалія задумалася: хто б вони були? І до кого? «Та до нього ж, до нього! І це твої вороги: вони вирвуть його в тебе з рук і завезуть далеко!» —щось кричало їй у вуха, й вогненними голками ті крики впивалися їй у груди...

Наглядач, помітивши поганий настрій у пані, поспішив розвіяти його.

— Ага! — ніби схаменувся він.— Одну башту я можу показати пані.

— Ах, ходім, ходім скоріше! — заметушилася Розалія.

Коли вони ввійшли в другий, такий же самий вузький

коридор, то побачили в глибині його двох вартових.

— Що це? — засміялася нервово Розалія.— Там для страшних злочинців був один вартовий, а тут дл/і порожнього коридора — два?

— Пшепрашам, пані! Ця перша башта пуста, а друга, за рогом коридора,— та зайнята...

— Ще страшнішим розбійником? — підказала Розалія й поблідла: вона відчула в своєму серці ніби грудочку снігу, від якого побіг по її тілі дрож.

— Так, ще страшнішим,— усміхнувся наглядач,— якого посадили туди недавно.

У Розалії помутніло вочу. Замість снігу в неї тепер спалахнув у грудях вогонь і залив рум’янцем обличчя. Добре, що в корцдорі, чи, ліпше сказати, у вузькій і високій щілині було зовсім темно і її хвилювання ніхто не помітив; та все ж таки Розалія змушена була вхопитися рукою за стіну й перечекати якусь хвилину, щоб опанувати себе.., Потім вона нараз заговорила жваво, намагаючись загладити збен-. теження:

— Не думайте, пане, що я злякалася,— ніскілечки! Хоч і догадуюсь, хто там...

Наглядач ствердно опустив очі...

— А тут, напевне, хороший резонанс,— протягла^Розалія співливо голосно і потім зненацька залилася треллю й виконала кілька звучних рулад... Потім несподівано проспівала куплет із свого улюбленого романса, якого років три й не згадувала.

Наглядач не міг зупинити ексцентричної витівки поважної пані й тільки захоплювався її голосом.

— Ой, як високо в камері вікно і нащо його замазано? — скрикнула Розалія, заглянувши через поріг у башту.

— На те, пані, щоб злочинець не міг вилізти й переморгнутися з спільниками.

— Та-ак? — наївно здивувалася маршалкова й, обернувшись обличчям до вартового, додала; — Яка, однак, дивна над вікном фігура, наче бурдей! — Слова «фігура» та «бур-дей» вона просто викрикнула й потім розреготалася.— Чуєш, пане, як відгукується в різних місцях луна! Але... годі жартів, ходім!

Наглядач був дуже радий цьому й швиденько повів на-віжену магнатку до її карети... '

По той бік кільцеподібної фортеці, яка оточувала кам’я-нецьку скелю, ліворуч по притоці Смотрича, тягнеться ущелина, де добувають будівельний камінь. У цій ущелині щодня працювали й арештанти з турецької фортеці. Був холодний ранок; після дощу, котрий лив цілу ніч, мороз одразу схопив кригою й дерева, й дорогу, й каміння. Просто не можна було ступити ногою; та арештантів, не зважаючи ні на що, погнали на каменоломню.

Доправившись з великими труднощами до місця, вони помітили на купі набитого каменю якусь людину, що стогнала. Арештанти оточили нещасного; підійшли до нього й вартові, і старший унтер.

Невідомий був ще живий, але лежав непритомний, одяг його, скуфійка на голові, торба за плечима свідчили, що бідолаха був прочанин. Вигляд він мав людини молодої й дужої, але в довгому волоссі, заплетеному в косички, і в невеликій бороді просвічувала вже сивина.

Унтер звелів арештантові зачерпнути води й побризкати на непритомного. При перших бризках холодних крапель прочанин опритомнів і почав дуже стогнати.

— А що, брат, розбився? — співчутливо промовив унтер.

— Помираю. Кістки геть потрощив. Христа ради, водички!

Прочанина напоїли.

— Як же це з тобою сталося? — знову спитав унтер, підтримуючи голову нещасному.— Та й звідки ти?