Слава ЗСУ!

Задля охорони цього мосту турки збудували на боці фільварків фортецю, яка частково збереглася й донині. Один бік фортеці йшов від початку мосту, тільки на десять сажнів вище нього, по прямовисній скелі, паралельній з містом, що височіла з самого краю його ще сажнів на п’ять угору, а башти по краях її були підняті ще сажнів на три; другий же, підковою вигнутий, бік дивився⁴ амбразурами в поле; тут теж були збудовані дві бойові башти.

Якщо зійти з мосту в яр,— там зроблено бічні східці для перехожих — і підійти до фортеці, то горішні вікна її висітимуть над прірвою сажнів на двадцять п’ять, а башти — сажнів на тридцять...

По цьому мосту й почала роз’їжджати Розалія, сподіваючись, що в’язень може побачить її й зрозуміє, що вона шукає засобів урятувати його. Але сама Розалія не дуже довіряла цій сподіванці: вікна в баштах були пороблені так високо, що навряд чи міг до них добратися колодник, тим більше, що, як усі запевняли в місті, Кармелюка було_г прикуто ланцюгами до стіни й до підлоги... Та й, нарешті, в котрій з чотирьох башт він перебуває,— вона не знала.

Але Розалія, проте, їздила, здається, в єдиним бажанням поглянути хоч на кам’яну домовину, що поглинула її кумира.

Одного разу вона зустріла на мосту високу постать, котра милувалася виглядом фортеці, і риси обличчя цього чоловіка видалися їй знайомими, та хоч і як вона напружувала свою пам’ять, все-таки не могла пригадати, хто б він був.

Нарешті Розалії пощастило на рауті в губернатора познайомитися з комендантом фортеці.

Зацікавлена цим історичним пам’ятником, вона виявила бажання оглянути його, і комендант люб’язно запросив її.

Наступного ж дня Розалія вирядилась у фортецю. Комендант показав їй усі плани фортеці, старовинні гравюри, що зображували, як турки здобували фортецю,⁶⁷ перший вигляд її. Розалія вміло навела розмову на теперішнє значення фортеці й⁶³ діставши відповідь, що ця фортеця не має тепер, за сучасної артилерії, ніякого значення, а годиться тільки під тюрму, почала розпитувати, чи багато вона може вмістити арештантів та де сидять найнебезпечніші.

Наглядач тюрми розповів . цікавій пані, скільки в нього тепер ув’язнено в загальних казематах і скільки в одиночних.

Розалія побажала оглянути все. сама. Комендант дав дозвіл наглядачеві. Послужливий кавалер по тому, як арештанти пішли на роботи, показав загальні приміщення й потім повів Розалію вузьким коридором, у кінці якого стояв вартовий.

— А це куди хід? — поцікавилася вона.

— В окремі башти, пані, для особливо важливих злочинців...

— Ах, це так цікаво!.. Похмурі кам’яні мішки, ланцюги... ніби в шильйонського в’язня... Якби поглянути!

— Ці башти, вельможна пані, від фільварків обидві зайняті,— з жалем відповів наглядач,— і ва законом ніхто туди заходити не має права та и ключі до них подвійні: одні зберігаються в мене, а другі в пана коменданта фортеці, так що окремо ніхто з нас увійти в башту не може...

— Як прикро! А хто ж там сидить? Якісь страшні звірі? У!! Хоч би одним оком глянути...

— Нічого, ласкава пані, немає цікавого: жовті, брезклі обличчя, каламутні очі... А хто вони — мені невідомо: приведуть з наказом посадити в такий-то номер башти, і все! Навіть прізвища не сповістять; так і значиться: арештант

; № 1, № 2.

губу, глянувши на свого чичероне холодним, недовірливим поглядом. Всі її маневри ие дали ніякої користі: не тільки побачити його, а навіть довідатися, де він ув’язнений, не вдалося їй.— Це вже занадто! — кинула вона й одвернулася вбік.

— Ой пані наймиліша! Не занадто! — захвилювався наглядач.— За тими шельмами треба сто очей та й то не вгледять... Моє місце найтривожніше, иайнебезпечиіше! Ось не далі як позавчора приїжджає до мене в кареті якийсь архімандрит... Поважне обличчя... біла борода... клобук... наперсний хрест... і з ним молоденький послушник... превелебна особа. Бачите, пані,— хоче оглянути фортецю, а разом з тим сказати слово запеклим лиходіям і розчулити жорстокі серця... Що ж? «Спасенне діло, чесний отче! — сказав я й хотів був зразу ж повести особу, та згадав, що перед начальством треба показати, як я суворо дотримуюся приписів, а тому додав: — Звичайно, я з найщирішою готовністю... але в нас непохитні правила: конче потрібен дозвіл градоправителя, а для духовних осіб, тим паче на казання слова,— від його милості місцевого російського архієрея».— «Невже,— здивувався архімандрит,—і для моєї особи такі формальності?» — погладив так бороду, поправив хреста й суворо поглянув на свого послушника, а той аж почервонів... «В прописі не зазначено винятків,— я йому,— але не звольте турбуватися, найпревелебніший отче,— я можу зараз злітати до його превосходительства пана градоправителя й сим обмежуся».— «Ну, знаєте, пильний і вірний страж предержащої власті,— сказав він, підводячись з крісла,— не хочу,— каже,— вводити вас у спокусу, щоб порушити, цікавості моєї ради, і найменщу частину від наказу. Я сам буду в градоправителя, а в його преосвященства й перебуваю, то завтра вже з належними дозволами одвідаю!» Поблагословив мене... Приклався я до руки, провів, а потім звелів поприбирати все в камерах та й подався з доповіддю до градоправителя, щоб самому привезти дозвіл до архієрея, не обтяжуючи таких високих персон... І що ж би ви думали, пані?— Наглядач аж відступив і для ефекту зробив велику паузу.

---

 63 Нісенітниця! (Польськ.)