Слава ЗСУ!

— І ти таку стрілу можеш пустити високо? — засумнівався попович.

— Ого! Й не побачить пан... до хмари! — хвалився хлопчик.— А край скелі й горобця зріжу.

— Ану, спробуй! — сказав Хоздодат, коли вони зійшли з мосту до Смотрича.— Чи викинеш звідси вище скелі?

Хлопчик натяг лука й, витягши вгору руки, випустив стрілу. Стріла підлетіла вище берега скелі, але, як гадав попович, не підлетіла вище башти й, зупинившись на мить у повітрі, повернулась униз гостряком і впала в річку.

— От бачиш, збрехав... Стріла ледве вилетіла за край... і не тільки горобця, а й мухи не скривдила.

— То в мене зірвалося: пальці мокрі,— загарячкував хлопець.— А ось дивись! — І він з великим зусиллям рвонув за вірьовку. Стріла підлетіла трохи вище, але не досягла висоти башти.

Попович засміявся; хлопчик зніяковів до сліз і, щоб урятувати репутацію стрільця, став показувати своє мистецтво цілити.. Справді, при поземній стрільбі він влучав ступнів навіть за п’ятдесят'у шапку, а на ближчій відстані і в дрібніші речі. Попович був захоплений стрільцем, та однак побачив, що найдальша відстань для його зброї була не більша, як на п’ятдесят ступнів... а він мріяв про інше: йому конче треба було, щоб стріла влучала за сімдесят п’ять ступнів у ціль.

— Слухай, хлопче,— наприкінці сказав він стрільцеві,—

ти стріляєш дуже добре, але лук твій слабкий. Я спробую зробити лук по-своєму, і тоді ми вдвох стрілятимемо: я теж почну вчитися... , ^

— О, тоді я ворон і галок битиму... *а може, й дику качку!

Одне слово, хлопець був у захваті, і вони, повернувшись

додому, взялися до діла: хлопець кинувся по дворах, щоб

знайти великого дубового обруча, а попович подався по залізних склепах шукати сталеву пружину.

Через два-три дні все було добуто за допомогою гаманця поповича,— навіть бичача шаповальська струна,— і попович заходився споруджувати лук. Хлопець був у телячому захваті від цієї нової зброї; особливу втіху давав йому дзвін тятиви, що супроводжувався довгим завмираючим звуком; лук був тугий, і натягати цю тятиву було важко... Але хлопець нею дзвонив, тренував м’язи і божився, що він невдовзі буде орудувати нею як слід.

ІДо ж до стріл, то вийшла була суперечка. Попович пропонував робити їх із сосни й оперити з одного краю, як те роблять дикуни, але хлопець обстоював очерет, в останнє коліно якого погоджувався вставляти сосновий циліндрик; до наконечника ж стріли неодмінно вимагав цвяшка з загостреним кінчиком. Попович надав йому право постачати стріли, і через день їх було заготовлено десяток.

Стрільці негайно пішли випробовувати свою зброю в межигір’я за Кам’янцем, куди повів хлопець:' воно було найглибше, і верхній край стрімчака підіймався вище двадцяти сажнів, а на ній угорі ще росли й дерева.

Коли вони опинилися коло підніжжя скелі й хлопець пустив стрілу вгору, то вона полетіла й зникла з очей. Хлопець почав стрибати на радощах та й Хоздодат вкупі з ним.

— Ось вона! Дивіться! Як голочка! — показав він рукою на блискучу рисочку, майже цятку, що спинилася на мить у повітрі; день був сонячний, а тому очерет виблискував золотом.— їй-богу, вище за лаврську дзвіницю!

— Вище — не вище, а, без сумніву, вище тих дерев,— був у захваті й попович.— А давай ось що: повісимо на тому яворі ось ці дві склеєні папірчини й почнемо^звідси влучати в них.

— Давай! — І хлопець кинувся з подвоєним аркушем через бічний вихід дертися по виступах каміння й по звивистій небезпечній стежечці вгору. Через півгодини він показався на вершині кручі й поліз по гілляках, що розляглися над проваллям, на верхівку явору, де й почепив ціль. Тільки, надвечір могли наші нові Робінзон і П’ятниця відкрити стрільбу в ціль. Хоздодат пустив стрілу, але вона не влучила навіть і в явір, а хлопцеві стріли всі лягали на гілляках явора, та з десяти стріл влучила в папір тільки одна.

Хоздодат був дуже задоволений наслідком і, заплативши господині, щоб не гнівалася за відсутність сина, почав ходити з ним щодня учитися стріляти. Сам попович посувався туго в цьому мистецтві, але хлопчак на третій день з трьох стріл однією влучав у папір.

— Ну, цього досить,— сказав Хоздодат,— більшої точності мені не треба... Тепер скажи ось що: чи можеш ти цю паличку загорнути в папірець, чи не погіршає політ стріли?

— Ніскілечки! — відповів хлопець.— Підстругати тільки трошки паличку, щоб не розкололася очеретина,— і все!

— То ходімо ж додому, приготуємо з папірцями стріли... і за вдалий постріл ти одержиш від мене два червінці!

В затишному будуарчику своєї кам’янецької квартири на-півлежала на кушетці Розалія. Недалеко від неї у вольтерівському кріслі сидів з чашкою кави в руках комендант фортеці. Розалія з ним особливо близько зійшлася й за звичкою трошки Кокетувала, випробовуючи серце воїиа-вотераиа. На обличчі її, схудлому й блідому, лежали сліди пережитих знегод і відбивалася туга, що гнітила її душу, та все ж таки воно, завдяки косметичним засобам, було ще принадливо гарне. З третьої кімнати — їдальні — часом чути було веселу розмову, а то й розкати сріблястого реготу.