Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Ні, мій любий пане коменданте, що доброго? — спитала Розалія, прибираючи зручнішої пози на кушетці.
— Та що доброго, кохана пані? Ніц! — роздратовано заговорив комендант.— Сплять там у Києві чи в бостон 65 загралися,— не знаю, а от па три донесення пана губернатора ніяких ні відповідей, ні розпоряджень, ні контраверсій 66.
— А що?
— Та помилуйте мою душу, пані! Прислали військову
допомогу — це правда, але ніяких надзвичайних заходів для пристрашки цих гайдамаків і хлопів не вжито. Ну, головний диявол сидить у мене, а допитів йому не роблять і до суду не приступають... ч
— Чому? — озвалася пані немовби з цілковитою байдужістю.
— Та тому, що ми домагаємося польового суду, сиріч щоб просто повісити шельму... А що цьому дияволові звичайний суд? Витримає і півтораста канчуків, а все-таки з Сибіру знову втече сюди на наші голови... Губернатор ось цими днями послав наполегливе прохання, щоб звелено було не токмо його, а й усіх головних ватажків судити польовим судом. Одне слово, перевішати, як собак...
— Ой! — вихопився зойк у Розалії, і вона, вхопившись рукою за серце, закинула назад голову.— Проше пана.., флакончик... там... на туалеті...— протягла вона болісно.
— Що з пані? — стурбувався комендант і кинувся по флакончик.
— Ніц... то нерви... Не можу чути про всі ці страхіття.., І вони ж люди!.. Ох, не будьмо злі, пане! — сказала вона.— Адже за кожне добре почуття нам сторицею віддасться там,— піднесла вона вгору свій, мов виточений, прикрашений перснями пальчик.—-Адже й тепер у вас усі в’язні голодують, а ми ось... Ага, до речі! Чи можна в’язням прислати що-небудь?..
— З їжі? Звичайно... Доброхітні пожертви не забороняю
ться... Само собою зрозуміло, через наглядача, не інакше... Якщо хто й гроші присилає на поліпшення харчів, то знову ж таки через наглядача... Але присягаюся, пані, що ці лотри такої жалісливості не заслуговують. Уявіть, собі, що під час останньої втечі' одна жінка із зграї цього вельзевула вбила двох вартових! *
— То коханка його! — зашарілась Розалія й злобно блиснула очима. ,
•— Дуже ймовірно... У гадюки повинна бути й подруга життя — гадюка!
— Але ж її вбито? Коли ловили Кармелюка, то всіх же перебили?
— В тому то й біда, що ця шельма вислизнула...
Як? — від подиву навіть підвелася на кушетці Розалія; обличчя її від ненависті спотворилось і одразу постаріло.
— А так: вона та ще один гайдамака втекли іншою дорогою і їх не знайшли... Можуть знову появитися тут... знайти однодумців... і допомогти втекти цьому дияволові... Хоч я подвоїв варту... скував бестію... та все ж таки побоююсь... А начальство бариться з судом...
— Хіба вбивці насміляться з’явитися на очі представникам влади?
— О моя пані кохана! Ці каналії на все здатні... Ось і тепер появилося в нашому місті кілька підозрілих осіб... Слід було б хоч простежити, вишпигувати... дати нагороду за викриття... а мені на це грошей не дають... Міська ж поліція, відомо...
— А між підозрілими особами є й жінка? — спитала, затаївши подих, пані.
— Звичайно... якась циганка...
— Циганка? — протягла Розалія.— Всяка циганка підозріла...
— Так, так, Розюню... твоя цілковита правда! — Із цими словами впурхнула в будуар Агата, вона приїхала до Кам’янця провідати подругу й трохи розважитись. Суддя вже одужав і відпустив її, доручивши своє золотко другові дому Алоїзові. Агата яскріла радістю й здавалася врівноваженою.— Знаєш, що пан Янчевський розповідав?.. Ах, моя любко, се gu’il est drol! 67 Бідолашненький! Коли б тільки вуха, то ще нічого: він відпустить довге волосся та ним і закриє... Але кінчик носа! І чималенький... Ха! Це так смішно! Демосфенові ж промови потрібні... а тут замість прикраси... Еге ж, так уяви собі, він казав, що вже раз заарештував був стару відьму-циганку з костуром...
— І тут бачили відьму з костуром,— докинув комендант.
Розалія помітно зблідла.
— Так це вона, пане коменданте! — нестямно скрикнула Розалія.— Та циганка з костуром, що тиняється тут, без сумніву,— Кармелюкова коханка... убивця двох вартових... Вона з’явилася сюди, щоб викрасти свого коханого... Звеліть її негайно схопити... закувати... пошматувати...
— Легко сказати... але ж треба мати добрих лазутчиків... а для лазутчиків конче потрібні пеньонзи...
— Для загального добра я нічого не шкодую,—казала й далі пані маршалкова з такою ж запальністю, що аж біла піна сідала на її рожеві губки й злітала з них бризками.— Що б там не було, а треба впіймати паскудну тварюку... це страховище пороку... страшну вбивцю... Ось панові сімсот злотих.,. Розпорядіться ними!
