Слава ЗСУ!

Та несподівана обставина прискорила вирішальний момент. Був кінець лютого і кінчався перший тиждень посту. Погода стояла чисто весняна. Кармелюк дістав звістку, що Олеся в місті і сп’янів од радості; він дав знати, що коли почнуться безмісячні ночі, спуститься в провалля, а якщо випаде темна, буряна ніч, то й раніше... щоб йому більше нічого не посилали, бо в понеділок він одержить останню хлібину... Та прийшов понеділок, а цілої хлібини йому не дали, разом з тим не дали й приварку... Мабуть, щось сталося прикре з Шкарбуном... Напевне, накрили... А може, вистежили тих, що вартували на дні провалля, біля його скелі?.. Ці запитання розпеченими голками повпивалися в його мозок і точили серце тривогою... До всього ще й погода, як помітив із своєї обсерваторії в’язень, одразу змінилася: подув північний вітер, показалися спершу дрібні, мов крупи, сніжинки, а потім закужелили й більші... Кармелюк викинув у вікно повідомлення, що коли не вгамується снігова буря, а розгуляється до ночі, то щоб були готові.

Кармелюк обдивився вікно і зрушив з пазів долотом раму; випиляти другу лутку не було часу; в крайньому разі, він скине чумарку й пролізе в самій сорочці. Він потім оглянув свою вірьовку, прикріпив до неї запасний шматок, взяв за пояс штанів складаний міцний -ніж, долото за пазуху, покинув усі інші інструменти й чекав... чекав, як на жару, ночі... В заклеєне вікно чути було завивання розбурханої хуртовини...

Коли у фортеці все замовкло і, як вважав Кармелюк, час наблизився до півночі, "він прожогом схопився й виліз на вікно... Грати вже були одігнуті; тепер залишалося тільки висадити раму. Вона вже була підготовлена й ледве трималася. Він натиснув рукою, й вона висунулася, відокремлюючись од лутки, назовні; порив вітру одразу підняв її, вирвав з гнізда й з шаленим зойком поніс свою здобич по похилій лінії в глибину... Звуку падіння за шумом бурі не було чути. Ураган влетів через відкрите вікно і у баніту, закрутив у ній снігові вихори... При сильних поривах вітру здригалися навіть залізні двері.

Прив’язавши мертвим вузлом за грати вірьовку, Кармелюк напружив усі сили, щоб пролізти крізь вузький отвір вікна... Але в чумарці це було неможливо... Тоді він зірвав із себе верхній одяг, викинув його у вікно і в самій сорочці спробував просунутися, але марно: і в самій сорочці він ледве-ледве міг просунути одне плече... Вхопившись за надвірну частину вікна й другою рукою, він став напружувати всі свої сили, щоб просунутися, та груди тріщали, а користі не було ніякої. Коли йому здалося, що по коридору хтось пройшов, то він захотів одсунутися назад, але й це виявилось неможливим: він просто застряв у амбразурі й міг би до райку перетворитися на крижину... Одчай подвоїв сили, і Кармелюк, здираючи до крові шкіру, мало не ламаючи ребер, проліз-таки на вершок, а потім ще па другий... і відчув, що вже на волі... Ухопившись за свою вірьовку руками й обкрутивши нею ноги, Кармелюк відпочив якубь мить; тепер тількй вій відчув силу вітру; його вже вгорі гойдало, а довгий край вірьовки десь у сніговій імлі кидався у всі боки, немов поранений і розлючений змій. У цьому білому мороці немов крутилося якесь страховище й вило над безоднею; в безсилій люті воно шматувало й заносило безвісти все, що потрапляло йому назустріч...

XC1V

Кармелюк почав спускатися. Природна сила і вправи протягом місяця давали певність його рухам, але що далі він посувався, то спуск ставав небезпечніший: стаючи довшим, маятник, диском якого був сам Кармелюк, збільшував свої розмахи під натиском вітру; а вітер змінював площину його* гойдання і змушував часто битися об ребра скелі... До того ж іще холод наскрізь пронизував груди нещасного в’язня, а головне — страшенно мерзли руки... Кармелюк поспішав як тільки міг, ризикуючи щомиті зірватися вниз... Ось останній вузол... Нога шукає другого, але описує дугу в порожнечі... Під ногами в нього провал сажнів на чотири-п’ять, судячи по звуках, що долітали звідти, й по ліхтарях на мосту... Кармелюк не розрахував відстані, а головне, наперед не подумав, скільки піде полотна на вузли... Тепер він повис, мов колосальний маятник, в&д проваллям і гойдався до волі вітру. «Кінець! Кінець усьому!» — промигнуло блискавкою в його застиглому мозку, й Кармелюк, щоб укоротити муки, хотів був розтулити долоню й кину-тися на гостре каміння, та закам’янілі пальці не слухалися...

А вітер з якоюсь злобною силою ще дужча розгойдував задубілого Кармелюка, обкидаючи його сніговою курявою, що забивала йому вуха, заліплювала очі... Кармелюкові причувалися якісь кволі крики знизу, які то завмирали, то посилювалися, і ввижалися криваві вогні, що підіймалися вгору, то опускалися йому назустріч. Нарешті серед хаосу вражень, що заморожували душу, в нього сяйнула думка: якщо збільшити розгін рухами тіла, то чи не наблизиться дуга гойдання до рівня мосту? Нагадаємо читачам, що міст лежав на десять сажнів вище річки, а Кармелюк висів на п’ять сажнів нижче мосту...