Слава ЗСУ!

Під час останньої битви Кармелюка з драгунами більша частина його загону втекла, а менша була перебита. Загинули з наших знайомих Дмитро, Нетудихата, Коваль... А врятувалися Уляна, Андрій і Хоздодат, що зостався з дорученням батька в таборі.

Довідавшись про фатальну сутичку, Олеся мало не вмерла з горя, гадаючи, що Кармелюка вбито. Але, на щастя, тижнів через два вона одержала від нього записку, написану ще під його диктовку, в якій він повідомляв їй, що живий, сподівається зовсім одужати й просить кохану Олесю не дуже побиватись, а головне простити його за те, що він не дотримав слова й пішов на ризик. Лист цей страшенно обрадував її,'— повернувся інтерес до життя, повернулася надія на порятунок Кармелюка. Вона негайно написала йому відповідь, радячи не втрачати надії на порятунок і пам’ятати, що в нього ще є друзі, є друг, котрий зостанеться йому вірний до смерті. Хоздодат обіцяв доставити цю записку Кармелюкові. Але потім Кармелюка несподівано перевезли на північ, і чутки про нього припинилися. Батько й мати кілька разів намірялися видати Олесю заміж, але бідолашна дівчина щоразу твердо відмовлялася й навіть вирішила, в крайньому разі, скоріше піти в монастир, аніж зрадити чоловіка, любов котрого дала їй хоч і короткочасне, але незабутнє щастя. Так її й залишили в спокої.

Минув рік, і другий, і ось на початку третього року Олеся знову одержала через якогось волоцюгу засмальцьовану й порвану записочку від Кармелюка з Сибіру. \Кармелюк писав, що він страшенно змучився від туги за батьківщиною, за всіма дорогими йому людьми й твердо вирішив тікати при першій зручній пагоді.

Хоздодат повернувся на лоно батьківське й дістав урочисте прощення гріхів з умовою жити дома й служити дяком.

Що ж до інших героїв нашої повісті, то з них Розалія справді спершу дуже тяжко захворіла з горя, а потім виїхала у тривалу закордонну мандрівку.

Спотворений Кармелюком Демосфен, який утратив був свій престиж і свою славу, всією душею віддався справі повстання і загинув у битві під Гроховом⁷⁰. Хойнацький теж не уникнув загальної долі, але його покарали не так суворо: внього тільки конфіскували його маєток. А втім, і тут доля над ним зглянулась.

Зразу ж після скандалу з Демосфеном Розалія прогнала від себе Фросю, запідозривши її в співучасті з Янчевським, і Фрося, опинившись без усякого місця, повернулася до Хой-нацького, бо жахливий вигляд Демосфена викликав і в її безцеремонному серці нездоланну огиду. Хойнацький з радістю прийняв знову колишню подругу. Незабаром Фрося зуміла оженити його на собі, і нещасний пан Хойнацький боязко скорився новій володарці. Завдяки хитрощам і старанням нової пані Хойнацької, чоловікові її повернули частину конфіскованого майна, і пан Хойнацький дожив свої дні, благословляючи милосердну долю.

Зоставшися без голови, ватаги Кармелюкові розійшлися, розбилися на малі загони й зайнялися дрібними грабунками.

Ряди гайдамаків усе рідшали, й нарешті більшість тих, котрим пощастило уникнути переслідування, повернулися до своєї мирної праці.

Уляна й Андрій також урятувалися від переслідувань. Андрієві пощастило десь роздобути собі й Уляні фальшиві паспорти. З рік прожили вони в Могилівській губернії, а потім знову повернулися на батьківщину й оселилися в місцях, які були любі Кармелюкові. Уляна купила хату, город і шматок землі. Андрій жив у неї за наймита. Улянина хата стояла під самим лісом, далеко від села, і ця віддаленість і близькість до лісових хащів сприяли їй потроху займатися темними дільцями — купувати й продавати крадене, котре їй постачали іноді колишні її побратими. Вся мета життя і її, й Андрія зосередилася тепер на тому, щоб зібрати якнайбільше грошей і податися в Сибір до Кармелюка.

Був скучний осінній вечір. В чистій чепурно прибраній хаті горіла на припічку яскрава соснова скалка й освітлювала хату. На лаві сиділа молодиця й мовчки пряла. Вона була ще молода, але суворий, понурий вираз її обличчя робив її набагато старшою. Ніхто б не впізнав у цій жінці колишньої отаманші. _v . . '

Нараз собаки глухо загарчали й з гучним гавканням кинулися до воріт. Минуло хвилин десять. Надвірні двері рипнули, й Уляна почула, що в сіни ввійшло двоє людей.

— Ану, господине, посвіти лишень нам, прислав бог гостя, прочанина з далеких місць,почула вона Андріїв голос.

Уляна встала, засвітила каганець, що стояв на припічку, і вийшла з ним у сіни. Андрій струшував у кутку воду з свити, прочанин же, який прийшов, стояв коло дверей, спершись обома руками на палицю, й уважно дивився на Уляну. Він тримався сутулувато, по-старечому; худе обличчя його було порізане зморшками; сивувата борода скуйовджена. З одягу прочанина, промоклого наскрізь, стікали на глиняну долівку краплі води, але прочанин не поспішав роздягатися.