Слава ЗСУ!

Та не тільки освіту і виховання одержав Кармалюк за кордоном, а й усвідомлення того, що там «люди вільніше живуть», що там нема «такого кріпацтва, такого убожества» страшного. Перед паном Піг-ловсышм і його гостями він заступається за кріпаків, і за де мало не дістає різок. Справа закінчується тим, що пан зробив Кармалюка псарем, аби показати хлопові його справжнє місце. Кармалюк терпляче зносить ці знущання над людською гідністю, та коли пан забороняє одружитися з коханою дівчиною, вибухає гнівом і погрожує «помацати, чи всі у пана ребра».

Завдяки заступництву сусідки пана Пігловського пані Доротеї, дружини Хойнацького, пан призначає Кармалюка гуменним, а згодом, уже без її впливу,— управителем маєтку. На цій новій посаді він усі-ляко допомагає кріпакам, робить їм різні полегшення. Але ні панська прихильність, ні особисте щастя з коханою дружиною та двома маленькими синами, не задовольняють Кармалюка: він прагне волі для всіх кріпаків.

Та Пігловський, розгнівавшись на Кармалюка за зіпсоване полювання, проміняв його розпусній пані Доротеї за пару псів-вовкодавів. Тут нове лихо: Кармалюк не захотів стати коханцем пані, за що його віддали в солдати, розлучивши вже не тільки з сім’єю, а й з рідним краєм. Три роки пробув Кармалюк у солдатах,' де добре навчився російської мови, став писарем — і все ж утік у рідні краї. Незабаром численні розповіді про напади розбійників на подорожніх по шляхах схвилювали всіх, особливо панство: це ж так може повстати все хлопство! І перелякані пани гарячково укріплюють свої маєтки, перетворюючи їх у маленькі фортеці. Роблять це і Хойнацькі, все ж Кармалюк з товаришами хитрощами пробирається в маєток і — як і в переказі — вбиває пані Доротею.

Хоча Кармалюк ще після повернення з-за кордону цікавився «Уманщиною» — повстанням 1768 року, хоча він уже сам вчинив напад на двір Хойнацького, у нього ще нема думки про боротьбу проти панства взагалі, він ще не усвідомив мети свого життя. Та після розправи з Доротеєю до нього приходять селяни: одні просяться у ватагу, щоб «умерти за волю», інших послала громада просити у Кармалюка захисту від лютого пана і панського управителя, які замучили селян важкою панщиною. Саме тепер, «коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитись,— темний народ уже зробив його своїм захисником»,— пише Старицький. І Кармалюк рішуче стає на шлях захисту народу від панів — на шлях соціальної помсти. Таким чином, учасники ватаги Кармалюка стають народними месниками, а він сам — їхнім ватажком.

Першим кроком Кармалюка на новому шляху був напад на двір пана Фінгера, на якого скаржилися кріпаки. Не з метою власної наживи зроблено цей напад. Месники забирають гроші і різні коштовності, при світлі пожежі панського маєтку за наказом Кармалюка роздають кріпакам панські гроші, хліб і зерно. Отже, коротенька згадка Ролле, що «Кармалюк пограбував і пана Фінгера в його власному домі», поєднана з народнихми переказами про допомогу Кармалюка бідним, під пером письменника перетворюється на широко розгорнений епізод з антикріпосницької боротьби Кармалюка.

М. Старицький наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю і винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом здавалося б і безвихідних обставинах. Ці риси Кармалюка виявляються в ряді епізодів роману: втеча з солдатів, напади на маєтки Хойнацького, Фінгера і Янчевського, одержання грошей у Сливинського по векселю Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі Кругляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо. При тому виявляється ще одна риса Кармалюка — майстерність перевтілення. Ми бачимо його то молодим⁴ вродливим графом у домі Фінгера, то ротмістром російської армії під час визволення товаришів з лі-тинської в’язниці, то старцем у корчмі Уляни, куди він прибився після другої втечі з солдатів, то старим паном з Волині, то селянином під час облави. І скрізь йому вдається ввести в оману своїх ворогів. Тут Старицький дуже близький до історичної лравди. В розвідці Ролле і в народних переказах розповідається, що Кармалюка часто бачили переодягненим то шляхтичем, то багатим паном, то полковником, офіцером чи солдатом, то старим селянином. Правда, поява Кармалюка графом Краєвським у домі Фінгера і його роман з панею Розалією— це вже цілком художня вигадка письменника.

«Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю»,— співається в широко відомій пісні про Кармалюка. Про це ж говориться й у багатьох переказах. У романі Старицького Кармалюк теж наказує своїм товаришам без крайньої потреби не проливати людської крові. Проте Старицький відступає від цієї традиційної характеристики Кармалюка і показує в романі не тільки вбивство ним пані Доротеї,— за його наказом убивають членів слідчої комісії панів Дембицького і Лепинського.