Слава ЗСУ!

Отже, у драматургії так чи інакше особа і діяльність Кармалюка знайшли своє відображення. У прозі ж після Марка Вовчка протягом сорока років жодного нового твору не з’явилося. Заповнити цю прогалину взявся М. Старицький. Задум і початок праці письменника над романом «Розбійник Кармелюк» припадають на 1902 р. Це був рік масових селянських виступів проти поміщиків на Полтавщині і Харківщині. На ці події М. Старицький відгукнувся віршами «Борвій», «І гвалт, і кров... справля сваволю сила» та «Занадто вже! Чим дихати нема!», в яких засудив криваву розправу царизму над учасниками руху. Таким же відгуком на тогочасні події був і роман «Розбійник Кармелюк», у якому відображалася боротьба проти соціального гноблення. Отже, в цьому романі, як і в «Останніх орлах», історія перегукувалася з сучасністю.

Перед тим, як створити свої історичні романи й повісті, Старицький наполегливо вивчав численні історичні праці, документи, спомини тощо, надруковані російською, польською, німецькою і французькою мовами як з історії України, так і з історії сусідніх держав. Джерелами для роману «Розбійник Кармелюк» М. Старицькому були згадана вже розвідка Ролле, а ще більше — значна кількість друкованих, а почасти й недрукованих пісень і переказів про Кармелюка, Частину з них письменник сам чув від селян, коли в 70-х і на початку 80-х р. щоліта жив у деяких селах на Поділлі. Цілком зрозуміло, що Старицький віддав перевагу народній творчості, а не розвідці Ролле, хоч частину фактів узяв і з неї, доповнивши їх народними переказами.

Ролле у своїй розвідці пише, що Кармалюк — кріпак пана Піглов-ського, народився 1787 р. в селі Головчиицях, тоді Літинського повіту,

1806 р. одружився і протягом шести років був у панському дворі. За якусь провину панський управитель 1812 р. віддав його в солдати, хоч на той час у ньогр була велика сім’я — дружина і три сини. Затуживши за сім’єю, Кармалюк незабаром утік із солдатів, два роки переховувався, а потім його спіймали.

Інакше розповідається про початок діяльності Кармалюка в одному з переказів («Киевская старина», 1886, VI). Тут говориться, що він був позашлюбним сином пана' в селі Головчинцях, а як підріс, то пан узяв його козачком до своїх шлюбних синів, коли ті їхали учитися за кордон. Після повернення з-за кордону пан одружив Кармалюка і поставив гуменним, а що гуменний з нього виявився нікудишній, то пан подарував його своїй сусідці. Кармалюк утік від неї. За це вона віддала його в солдати. Утікши з солдатів, він повернувся на батьківщину, знищив свою нову пані, а потім пана батька, зібрав ватагу і «гуляв» з нею на Поділлі, Волині та Київщині.

Цей переказ і став зав’язкою роману М. Старицького,— письменник тільки випустив з нього згадки про позашлюбне походження Кармалюка та про батьковбивство. У романі читач знайомиться з героєм саме тоді, коли він повернувся з-за кордону, з Франції, де два роки пробув із синами Пігловського. За кордоном Кармалюк здобув певну освіту, знання французької мови та виховання, вміння поводитись у вищому товаристві. Це вже не звичайний неписьменний кріпак, а кріпак-інтелігент, становище якого в умовах кріпосницького суспільства і панської сваволі значно важче. Така біографічна деталь дала можливість письменникові ввести його в панське середовище, вмотивувати ряд його пізніших пригод, отже і ширше показати це середовище, взаємини з ним Кармалюка. Разом з тим цією біографічною деталлю свого героя М. Старицький продовжує тему зображення долі кріпака-інтелігента, почату, мабуть, ще Радіщевим («Подорож з Пе-тербурга до Мо"скви», 1790 — розділ «Городня»). В пертій половині XIX ст. цю тему розробляли Бєлінський («Дмитрий Калинин»), Павлов («Именины»), Тимофеев («Художник»), Герцен («Кто виноват?», «Сорока-воровка») та інші письменники, зокрема Т. Шевченко (повісті «Варнак», «Музыкант», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали»). Найближчим з цих творів до роману М. Старицького була повість «Варнак» Т. Шевченка.

«А творчість народна робила своє діло... Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка»,— так закінчує свій роман М. Старицький. І цією народною творчістю письменник широко покористувався, теж сплітаючи правду з казковою вигадкою.

Крім згаданого переказу про початок діяльності Кармалюка, М. Старицький вводить у художню тканину роману і багато інших, чи то подаючи їх як розповіді персонажів, чи то розгортаючи в окремі епізоди. Так, наприклад, Старицький використав перекази про танець панночки на шляху перед Кармалюком та про покарання пані різками за те, що розповіла про нього в Києві (за романом —у Кам’янці-Подільському), про звільнення Кармалюком під виглядом офіцера своїх товаришів з в’язниці, про чаклунство Кармалюка, про «червоні чобітки», що в них нібито він взував панів, про поповича-секретаря у ватазі Кармалюка, про участь Кармалюка у панських облавах на себе та деякі інші. Переказ про пана, який на ^смерть перелякався кільця ковбаси, приставленої йому до грудей замість пістоля, і другий — про одержування Кармалюком грошей одного пана, позичених іншому, стали в романі основою епізодів, пов’язаних з панами Хой-нацьким і Сливинським. З переказів та статті Ролле Старицький взяв і відомості про переодягання Кармалюка.