Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Пустіть, братики,— благав жалісливо зв’язаний,— не занапащайте душі християнської... Мене ж за крадіж зі зломом поведуть зеленою вулицею... під шпіцрутени... не шкуру, а душу виб’ють... Не беріть, братики, на себе в тому гріха... Нате ось гроші, поділіться... а мене пустіть... Свідків немає...
— А нас за злодіїв вважатимуть, дияволе! — огризнувся старший.
— Тільки справді ж так... виходить... поодбивають йому м’ясо од кісток,— додав нерішуче молодший...
— Злодюзі по заслузі!
— Та я, братики, втечу... Ось тільки пустіть... і сліду не стане... ну, на мене й підозра... а ви ні при чому... Ніхто ж, крім вас, не застав... ну от і все...
— А тоді, як піймають, то ти й викажеш! — вагався вже, як видно, й старший.
— Та щоб я повісився, коли вас викажу! Не занапастіть, братики рідні! Ой, жаль який!.. Смерть моя!
Янко ніби знову чує це благання, і серце йому й тепер розривається. Здаля- причулося йому чи то гавкання собаки, чи то крик... Ждати було неможливо: прибіжать сполохані люди, і приятель, його єдина опора, загине... ' . 4
Забувши цро своє розпачливе становище, Кармелюк раптом кинувся із засади, мов тигр, і, двома ударами поваливши конвойних, в одну мить перерізав вірьовку Дмитрові; схопившись за руки, вони кинулися навтікача... Темна ніч сприяла втечі, а на світанку вони вже були в дрімучих лісах...
Янко витер рукавом краплини холодного поту, що виступили йому на чолі при згадці про це, і став прислухатися: йому причувся далекий посвист, що долинув до нього невиразною хвилею.
Він підвівся на лікті й затаїв дух... і нараз почув, що в самому яру, близько від печери, хтось іде, і не один чоловік, а два чи три.
Кармелюк схопився на ноги, звів курки на своїх пістолях, поправив шаблю, намацав кинджал і став чекати...
Яром побігли до входу печери хиткі тіні, і за хвилину виросли перед ним три постаті. В першій Кармелюк упізнав свого побратима Дмитра й, заспокоївшись, засунув пістолі за пояс; другий був теж свій чоловік, один з вартових при Чортовій виспі, Андрій, а третій був зовсім Янкові незнайомий.
— Пане отамане,! — гукнув Гнида в печеру.— А ми тобі гостя привели... Так уже хотілося йому побачити Кармелюка, що навіть парою коней і бричкою завернув до наших аванпостів...
— Ой!.. Дні живота мого... аки дим! — белькотів одерев’янілим язиком приведений юнак, марно силкуючись вирватися з залізних лап своїх супутників.
— Ха, раді дорогому гостеві,— привітно промовив Кармелюк, виходячи з свого схову, низько зігнувшись.
— О, me miserum заволав, не тямлячи себе, полонений, упавши до ніг отаманові.— Млад єсть... ще тільки з черева матері ізидох... Ні коємуждо зла сотворихом, окрім Гапки... А про Марину — брехня!.. Змилосердься й помилуй блудного сина... хоч ієрейства ради, domine 13 мій!
— Ха^ха! Здорово просить пардону... з підхідцем, а ду-, ша, мабуть, у п’ятах! — зареготав Дмитро. Вартовий тільки крутнув головою й, спершись руками на кий, закохано -дивився на отамана.
— Та заспокойся, паничу! — почав бур Янко.
— Non sum панич, sed попович 14,— перебив його полонений.—, Це тільки зверху... Краси й спокуси ради Євиного роду...— виправдувався тремтячим голосом полонений, боячись, щоб звання панича не потягло за собою страшної помсти розбійника, вже прославленого ненавистю до панів.
— Попович? Тим краще! Тільки чи не католик часом, що все закидаєш латиною? — усміхнувся Янко.
— Триєпостассю 15 просягаюся! — підніс попович до неба правицю.— Іже попівського коліна єсть із діда й прадіда... з Кальної Деражні... І прозиваюся, аки й панотець, мій,— Дерлянський.
Це справді був той самий попопич, що заїжджав із своїм батьком до отця Стопневича в Деражшо. Але, боже мій, його ледве можна було впізнати: ошатна Ліберія тепер була порвана на клапті, колючки дикого терну та козолисту стирчали з дірок; поли її і всі шаровари були в багнюці й зеленій рясці; одірвана частина камзолика теліпалася, мов розбиті двері на завісах; рештки шовкової червоної хустки вилися навколо шиї лахміттям; чуб, прикрашений стеблинками болотяних рослин, стирчав кучмою; на руках і обличчі чорніли плями грязюки; риси обличчя були спотворені жахом, витріщені очі дивилися божевільно, а чорні плями на щоках ще дужче відтінювали страшну блідість обличчя... Попович скидався на божевільного, що зірвався з лаїїщога...
, — Та встань же, domine, чого боїшся? Ми ж не звірі, і я свого брата не тільки не скривджу, а й іншим не дам скривдити... Пустіть його, братчики, він не втече.
