Слава ЗСУ!

— Де там! — заперечив Дмитро.— Оно й вартовий розповідає, що як тільки осадили бричку, то він миттю, з неї через голову й спину показав... Гнат кинувся навздогін, а супостат — у чагарі, порвав на собі обмундирування, а продер-ся-таки до болота й там уже по пояс загруз... там його й полонили.

— Еге, батьку,— підтвердив вартовий.

— Та й дорогою пробував дременути.

— Ну, звідціля коли б і хотів, то дорогу знайде хіба що в пекло,— зауважив отаман.

— Якщо вельможний пан...

—Не пан, а отаман,— поправив Дмитро.

— Якщо вельможний отаман,— повів мову, трохи оговтавшись, попович — має беневоленцію... і дасть надію, що тіло й живіт мої невредимі будуть, то я спробую не тікати.— Він встав, струснувся, стер на руках і щоках сухий бруд, пригладив долонею свою чуприну і оглянувся довкола вже трохи заспокоєно.

— Як ти попався до наших у руки? — спитав Янко.— Та сідай, ти ледве стоїш на ногах...

— Страху ради іудейська,— відповів, важко дихаючи, попович і сів на пеньок, що стирчав перед ним.— Я з батьком їхав парою в бричці, а за нами в однокінній біді трясся отець диякон... А правились ми в Бар... Батько мене віз, щоб знову утвердити в семінарії, зане вигнаний бих і ізвер-жен! —зітхнув він і витер брудною рукою піт, що виступив на лобі, розмазавши по всьому обличчю чорні плями.

Це викликало в отамана і в' його товариша вибух веселого сміху; але вартовий, ростом у добрий сажень і атлетичної тілобудови, дивився байдуже й немов ждав наказів отамана.

— Нєсть, гадаю, ні образа, ні подобія? — розсміявся в свою чергу попович.— Але пика чорна — душа біла! Так аз і глаголю: доїхали ми до Краснопольської корчми... Там нас зело налякали... Ми вихопилися при сході сонця, щоб доправитися до Волковинець до заходу світила; доїжджаємо до Чортової виспи, а отець диякон і рече, що він знає стезю, якою можна обминути сію диявольську місцину, але що двом коням і бричці влектися не можна... Тому родитель мій, вельми засмутившись, пересів до диякона, а мене, ви-щерекомого сина, примусив їхати Чорним шляхом... І тіль^ ки я направив колісницю на ону путь, як повстали на мене ворожі сили, догнали й одоліли!..

— Батюшка й диякон теж не минуть наших, то треба оповістити, щоб не завдали їм клопоту,— сказав Янко Гниді,— а якщо не виїдуть, то оглянути стежку, щоб вивести їх на певний шлях; та до них провести й поповича... А що, чи не знайшли чогось у бричці? — звернувся він до вартового.

— Не оглядали, батьку,— відповів той шанобливо.

Там нічого ж не обрітається, єй-єй! — якось стурбувався попович.— Окрім харчів...

Ото нам їх і треба! — скрикнув отаман.-—Три дні ні в мене, ні в товаришів ріски в роті не було... А що там у тебе призапасено, пане поповичу?

— Для нас з панотцем на дорогу паляниць штук десять, сала од свійського вепря шматків п’ять добрих та в’яленої piscis taranii з півкопи ¹⁶, а решта, аки прииошеиіе для уласкавлення сінедріона.

— А що для сінедріона? — поцікавився Кармелюк.

— Для оного — пернатих, сиріч гусок і гусаків присолених, зело смачних,— десяток, качок, іменованих також до утицями, вельми вгодованих і присмажених димом,— два десяткй...

— Важно лепортує, хай його вовк із’їсть! — сказав Дмитро і провів рукою по вусах і бакенбардах, що геть порозростались. Вартовий тільки сплюнув і одвернувся. Сам Янко пожирав очима доповідача й ковтав слину.

— Ну, масла ще свіжого око¹⁷ та просоленого діжечка,— провадив попович,— кукурудзи гелетка, сочевиці ге летка* борошна гречаного й пшенишного по мішку та крупів усяких чотири вмістилища.

Скарб, цілий скарб! — скрикнув Янко.

— Фуражу, виходить, магазин... Натріскатись можна,— докинув Дмитро.

— Ну, як хочеш, поценку, а ми в тебе ці сінедріонівські дарунки заберем... Хоч заплатимо, а заберем. Бо голод — не свій брат,— вирішив отаман.

— І дуже добре! — зрадів попович.—Бо без дарунків батечко не поткнеться в бурсу, а повернеться вспять — і мені полегкість буде... Єдине токмо, щоб йому відомо стало, що данину забрав пан отаман, а не пропив я в шинку, занє цього не схвалює родитель.

— Не схвалює? — здивувався Янко і дав наказ вартовому: — Зараз же доставити сюди весь провіант... Та оповістити вільних людей, щоб поспішили сюди до нас на сніданок...

— Та прихопи й барило солдатських сліз, що, казали, роздобули наші в жида,— додав Гнида.

За годину все було сховано в отаманській печері, а на сніданок залишено тільки п’ять паляниць і два здоровенні шматки сала, та ще тарані з десяток... Звичайно, й горілки барило, котре взяв під свою опіку Дмитро.

---

 16 Тарані штук ЗО.

 17 Три фунти.