Слава ЗСУ!

З вартовим прийшло ще троє селян. Всі одержали по однаковому шматку сала, по чверті паляниці й по тарані, а також і по філіжанці горілки. Філіжанку цю,— просто старовинну високу чайну чашку,—- облюбував Дмитро в якогось пана економа й прихопив із собою для дорожньої потреби; вона й правила завжди за чарку. Хоч і е приказка, що після першої не закушують, та наші голодні, не дожидаючи другої, накинулися з гарячковою пожадливістю на хліб і на сало... Очі горіли у всіх хижим вогнем, бліді обличчя оживив рум’янець... і серед загального мовчання тільки й чути було прискорене дихання та жвакання...

Попович і до повернення вартового був уже зовсім спокійний і, оговтавшись у товаристві, почав навіть розповідати- бурсацькі анекдоти, а тепер, підкріпившись оковитою й таранею після переполоху, почував себе прекрасно і мімікою виявляв веселість і радість. Коли піднесли йому другу філіжанку, то він уже до неї проказав слушні вірші:

Аква віта створена з жита:

Хто тя добре ковтає,

Той сладость в нутру ощущає,

Та ще додати мушу,

Що веселить вона душу...

О, да шануватимем того довіку,

Хто ощасливив тобою чоловіка...

Абись же відала свою межу,—

То лізь у мою вежу!

І він при останньому слові перекинув філіжанку в рот¹⁸

Дружний вибух реготу й схвальних вигуків підтримав бур-сакову примовку.

— От так ловко одбалабонив! — вигукнув Дмитро.— І манерку перекинув у рот хвацько... Молодчина, люблю таких! — і він поплескав по плечі поповича, що обернувся до нього.

— І мені твоя весела вдача сподобалася,—усміхнувся отаман.

— Я, пане отамане, і воспіти все можу гласом веліїм! — хвастався вже підпилий попович: дві філіжанки оковитої почали його розбирати.— Коли б гітара, а ще ліпше — торбан... Ех, заспівав би: i«Et sonat, et tonat, pulveumque colbum dat» *.

— Молодець, хай тобі грець! — підбадьорював Гнида, і весь гурт підхопив теж: — Молодець, ловко!

— Ось як роздобуду десь торбан, то я тобі вдарю на струнах! — устряв Кармелюк.

— О _ч возвоселюся в оний час, а нині сущу, я можу без тимпанів і гусел возопіти тако...

Г попович дзвінким голосистим тенором заспівав комічну пісеньку.

Що далі він співав, то дужче захоплювався, жестикулював і прискорював темп... Нарешті попович, прискоривши темп до козачка, підібрав поли своєї Ліберії, ударив сам гопака і пішов вивертак; всіх охопило безумство: всі почали підспівувати, вигукувати, підсвистувати в такт і від захвату реготати.

— Смали! Сади! Ріж!! — кричав, притупуючи ногами, Дмитро.— Ох, шельма! Бий каблуками, каналія! Одколюй! Забирай, забирай! Ох, бодай тобі... Так та перетак!

— Молодець, ловко! — розпалився і Янко, забувши свою тугу.

Аж коли гёть знемігся, цопович припинив шалений танець і під захоплені вигуки впав і розкинувся мало не в самому струмку.

Наближався полудень, і яскраве весіннє сонце починало вже припікати. Здаля долинув крик сови.

— Чи не твого панотця там накрили? То тобі треба поспішити до коней, щоб од тривоги не пропав,— звернувся до поповича Янко.

Той підвівся, все ще часто дихаючи, окинув усіх засмученим зором і заходився з досадою чухати потилицю.

— Спасибі тобі, попенку,—заговорив отаман,—за твою веселу вдачу і за ту втіху, що ти нам дав у нашому бродяжницькому житті. Ховатися від людей мало радості... наче дикі звірі... Та й супутники наші — самі лише нудьга та гризота; то й за хвилину сміху — спасибі! А батькові передай від мене, що з великої нужди я забрав його харч... і що, звичайно, я за нього заплачу щедро.

г— Ех, пане отамане! — вигукнув попович, щиро зворушений прийомом.— Ширять про тебе багато страхів, а тільки такої людини, такої душі й не бачив ніхто!.. Та йви всі, братчики, полюбились мені... От наче в рідній сім’ї опинився... Прийміть мене, братіє, в свій собор,— став він знову комічно благати,—послушником буду і паки і паки реку, все убо сотворю, що накаже отаман, і життя покладу за вашого батька й за вас, товариство! , ,

— Приймемо! Зоставайся, згода! — почулися співчутливі вигуки.

— Любий ти мені теж, поповичу, і діло б тобі тут знайшлося,— обізвався задумливо Кармелюк,— а взяти тебе не випадає: не годиться бо синові супроти батька йти, та й нам потурати тому гріх... А от коли ти станеш, сяк чи так,

на своїй уже волі, то тоді, будь ласка. А тепер поки що про* щавай! — І він обняв засмученого поповича.

---

 18 Перекладена бурсаками по-латині народна пісня: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде...» (Прим, автора).