Слава ЗСУ!

Кармелюк, глянувши на ненависну гадину, якось оторопів і завмер на місці.

^ Що, впізнала? — прохрипів здушеним голосом Карме-люк, виступивши на освітлене коло своєю могутньою постаттю.

— Кармелюк!? — скрикнула пані й одсахнулася до стіни.

— Еге ж, Кармелюк... утік... рискнув усім... аби тільки ще раз побачити закохану пані... і віддячити за ласку...

— Милосердя!— зашепотіла вона побілілими устами...— Все бери, все!.. Ось ключі... тільки даруй життя!

— А ти мені його дарувала? — закипів він і відчув, як буря ненависті почала клекотіти й підійматися в грудях.— Одірвала од сім’ї, вигнала з рідної землі, загнала на чужину, щоб спливав кров’ю й гинув з туги... Мало того! Ще помщалася через собаку-управителя на невинній жінці моїй, дітях... А тут? Скільки ти душ замучила, скільки сиріт пустила по світу! Га? Мало тобі кари, гадюко! Дай придумати!..—Шаленство починало оволодівати ним.

Вдалині почувся шерех... _ч

— Все бери! Дай тільки душу... Тяжко... без покути... Ой на матку найсвєнтшу... Єзус-Марія! —заволала вона, не зводячи очей з Кармелюка і в той же час прислухаючись до шуму.

— Немає для такого диявола милосердя!..— промовив похмуро Янко.— Все одно не покаєшся...

— Май бога в серці! — благально звомпила вона.— Ти благородної душі... Я — беззахисна жінка...

Кармелюк завагався; принаймні порив шаленства змінився в нього почуттям презирства, гидливості. Доротея стежила за Кармелюком, не мигнувши оком, а, піймавши мить його вагання, нараз вихопила праву руку з-під подушки й, хутко підвівшись, вистрілила йому в голову... Але віддача трошки підкинула дуло вгору, і куля прослизнула поміж волоссям, а цостріл обпалив лише скроню...

Минула мить розгубленості,— і Кармелюк схопив своїми залізними руками Доротею за горло; він стиснув її з такою силою, що очі в жертви налилися кров’ю, повилазили з орбіт, і “закривавлений язик вивалився з рота. Пані затіпалася корчами в руках месника, а Кармелюк, обурений підлістю, п’яний від нестями, стискував міцніше лещата, піднявши навіть у повітря пані, що звивалась усім тілой...

Вбігши на постріл, Дмитро так і застав свого отамана з Доротеєю, що посиніла й витягнулася в його руках...

— Це войа, шельма? — спитав він з острахом.

— Хотіла вкусить, та ось витяглась! — відповів Кармелюк.

— Облиш її... Треба взяти тут, що коштовніше, та й драла... Зеленський перепоїв челядь... і вартує коло брами... На грозу заходить...

Чудовий, весінній вечір спустився рожевим сяйвом над селом Головчинцями. Всім приніс він з собою спокій і тиху, радісну жвавість; він не торкнувся тільки одної обшарпаної, перекошеної хати колись багатих Кармелюків. Високий пліт, що огороджував її колись, тепер упав, воріт не було, тільки на тому місці тепер самотньо стирчав дрючок. Заросле, спустіле дворище мало вигляд руїни,— видно, господарям не було чого в ньому зберігати; від комори й клуні, колись охайних, чепурних, стирчали тепер тільки голі крокви, солому ж з їхніх покрівель, мабуть, було вжито на паливо...

Але в перекошеній хаті ще жили люди... Проти печі на лаві сиділа, зігнувшись, неймовірно худа жінка, в якій важко було впізнати колишню струнку й білу, мов порцелянова лялька, Марину. Колись тонкий її стан перетворився тепер на кощаву худорбу, плечі згорбились, обличчя зів’яло, і тому, що найбільшої краси йому надавали свіжість і ніжність,— то Марина багато втратила тепер своєї колишньої вроди. Але особливо змінилися її очі: радісні, блискучі, мов дві зірочки, що освітлювали колись її обличчя, тепер дивилися тупим похмурим поглядом.

Марина сиділа нерухомо, опустивши витягнуті, мов нагаї, руки на крліна. В кутку на лаві, вкрившись кожушком, уже спали два її сини: старший хлопчик, років семи; і молодший, на рік менший. На столі стояли рештки убогої вечері, та Марина й не думала прибирати їх: вона сиділа нерухомо, вимучена, стомлена, без почуття в серці, без думки в голові...

Чорні сутінки наповнювали хату... Тільки на припічку, в купі попелу, ледве тліло дві-три жаринки, освітлюючи непевним, мерехтливим світлом силует зігнутої жіночої постаті, яка втілювала в собі убогість і покору долі. Один рукав Марининої сорочки був розірваний, крізь нього видно було худу руку, перетяту вздовж кривавим рубцем... Управитель бив її і вчора, і сьогодні нагаєм... Та хіба це вперше? Марина вже звикла до катувань цього виродка, котрий щоразу при зустрічі з нею нагадував їй минуле Кармелюкове. Душа її вже й йе обурювалася звірством, яке чинив над нею управитель, от тільки тіло боліло й кістки боляче ішли...