Слава ЗСУ!

Тепер вона випадково прибрала вдалої пози, і гостре почуття болю зменшилося, вона відчула цілковиту слабість...

Марині здавалося, що і руки, й ноги її поналивалися свинцем і що їй несила ні підвестися з місця, пі ворухнути рукою. Від печі йшов теплий дух і зігрівав утомлене тіло. Марина втупила нерухомі очі в дотліваючий попіл, але думки не було В І-Ш'Х.

Марина ні про що не думала, нічого не згадувала... Ні картини минулого життя, ні образ давно втраченого чоло-, віка не воскресали перед нею... В ній навіть не прокидалися й думки про завтрашній день: вона ж знала, що завтра, як і сьогодні, ждуть її ті ж самі злидні, те ж саме приниження, катування, побої... Давно вже вона перестала боротися з долею. Тепер вона тільки відчувала, що змучене тіло її відпочиває, .і це відчуття сповнювало її організм якимсь мертвотним спокоєм, і тільки десь далеко в мозку, по той бік межі свідомості, мерехтіла одна невиразна думка, розпливчаста, мов болотяний туман: як добре було б, коли б вона одразу опинилася в могилі... Тиша, спокій... Ні остогидлого світу, пі панщини, ні економа, ні лайки, ні муки... Ох, як би добре було!

Час ішов... У хаті було вже темно, як у могилі, ні один звук не долітав із села, що спало, як мертве. Нараз Марина почула в сінях тихий шерех ходи,-— хтось підкрадався. В одну мить вона схопилася з місця й, мов забита собака, притулилась до печі. Зуби її цокотіли, руки зціпились і міцно притиснулись до тіла.

«Управитель,—закрутилося вогняною іскрою в мозку.— Сьогодні він ще похвалявся доконати до краю... Битиме... Побачить дітей... Сховати їх... Закрити...»

Але закривати їх було вже пізно: хатні двері відчинилися, і хтось ступив на поріг. При тьмяному відблиску зоряної ночі звиклі до темряви очі Марини розгледіли високу чоловічу постать у чумарці. Чоловік дихав важко, переривчасто,—це ще більше підтвердило її здогад. Кволий зойк вирвався з її грудей.

— Марино, ти? — голосно промовив чоловік.

Голос цей рвонув серце Марині.

— Хто там? Хто там? — скрикнула вона, із жахом простягаючи в.темряві руки.

— Я, я, Іван твій! — І дві дужі руки обхопили її й притиснули міцно, гаряче.

—- Господи, що це? Іване, ти чи тінь твоя? — тихо скрикнула Марина.

— Я, я... живий, здоровий, чоловік твій, богом даний! — голосно мовив Кармелюк і стиснув Марину в своїх обіймах ще дужче.

— Боженьку... царице небесна!..—ридання не дало говорити Марині. Вона обхопила руками Кармелюкову голову й, знесилівши від несподіваної радості, майже повисла в нього на руках.

Кармелюк доніс її до лави й, сівши, кинувся палко цілувати її обличчя, її схудлі плечі.

'■«-* Ну, заспокойся ж, рибонько! — примовляв він.-—Не. покину тепер тебе ніколи, ніколи!

— Ніколи! — скрикнула Марина, захлинаючись від радості й від сліз, що підступили до горла.—* Світе мій, пане мій! Щастя моє єдине, любе!..

Вона цілувала чоловіка в обличчя, в руки й знову тулилася до нього й знову казала, змішуючи цілунки з сльозами:

— Замучилася... не сподівалась і побачити... Боже мій... Почув мене... Щастя моє єдине!..

Кілька хвилин і Кармелюк не міг промовити й двох втям-ливих слів від збуреного хвилювання. Він тільки пригортав до себе дорогу істоту, вкривав її поцілунками й казав, що вимучився, стомився в розлуці.

Нарешті перша хвилина нестямної, бурхливої радості минула. .

~ Чекай-но, скажи, Марино, де дід? — спитав Кармелюк, садовлячи Марину собі на коліна.

—« Уже другий рік, як помер, царство йому небесне.

— Помер?.. Ох, жаль! Тож-то ви, бідолашні мої, сиротами осталися... Хай буде земля над ним пухом,— промовив глухо Кармелюк, перехрестившись.— А я й не знав. Ех, лкн дина була! Не довелось і попрощатися...

Йому ж уже років за сотню вийшло, та й на яку радість було житц? — спробувала боязко втішити чоловіка Марина й, згадавши всі муки, які вона пережила вкупі з дідом, зітхнула.

Зітхнув тяжко й Кармелюк.

Марина припала до його грудей. Якусь хвилину обоє мовчали.

— А діти як? — заговорив знову Янко.

—Живі, здорові... Ох, тяжко було, Іване, а виплекала, зберегла! — Марина пожвавіла.— Почекай, зараз побачиш: я .розбуджу їх!

Вона хотіла кинутися до дітей, але Кармелюк притримав її за руку.

— Не треба, почекай, нехай уже завтра вранці. Та вони ж І не впізнають мене.

Впізнають, впізнають: я їм про тебе без кінця-краю говорила, молились ми щодня за тебе.

Спасибі тобі, голубко моя безталанна! — Кармелюк стиснув жіночу руку,— А дітей не буди, нароблять галасу, прикличуть ще когось.