Слава ЗСУ!

тг Правда, правда! — погодилася Марина.— То я вогонь роздмухаю, хоч подивишся на них. Господи! Та я ж сама не бачила й досі твоїх ясних очей.

—• Тільки завісь чимсь вікно, сказав Кармелюк, відступаючи в глиб хати.

Марина завісила вікно якоюсь ряднинкою, роздмухала жар, засвітила каганець і підійшла з ним до лави, на якій спали діти.

— Ось вони, Іване, ось воии, голуби наші милі, йди, дивись!

Кармелюк мовчки спинився біля дитячих голівок.

Малюки лежали, близько притулившись один до одного; з-під дірявого ряденця, яким вони вкриті були, виглядали тількй дві біляві голівки. Світло від каганця освітлило худенькі обличчя дітей — замазюкані, з виразом недитячої серйозності, що лежала на чолі й коло рота.

Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на цих нещасних малюків, нарешті глибоке болюче зітхання вирвалося з його могутніх грудей.

*— Вовченята, безталанні, беззахисні! — промовив він гірко і, змахнувши рукавом сльозу* обернувся до дружини. Тільки тепер він побачив її вимучене, змарніле й постаріле обличчя.— Марино! Та тебе впізнати не можна! Як же ти змарніла! — вирвались у нього сумні слова.

Ці слова ударили її особливо боляче по серцю. Сльо.чи виступили в Марини на очах.

— Змарніла? — перепитала вона, і голос її затремтів від хвилювання.— Як тільки жива зосталася, ти те скажи! Як іще шкура моя геть не розпалась, як ще кістки ці на тріски не перевелися? Ох, що за життя було! Мука, смерть, пекло краще!

Марина затулила обличчя руками й гірко, гірко заридала. Від цих сліз дружини Кармелюкове серце защеміло нестерпним жалем і болем.

XIV

". Безталанна моя, голубко моя сиза, прости! ^ скрикнув він і, обнявши, гаряче притиснув її До себе.

Йалка чоловікова ласка ще більше збентежила Марину. Перед нею постало все її життя за ці три роки: нестерпна, каторжна праця, катування, наруга, холод, голод, страх за нещасних дітей і туга, нестерпна надлюдська туга... І вона заговорила про своє життя, перериваючи мову схлипуванням; сльози так і лилися по її обличчю; вона витирала їх рукавом сорочки і все говорила, говорила про те, що за три роки иереталувало її вроду, переточило серце...

Кармелюк мовчки слухав дружину, втупивши понурий погляд у куток. Час від часу він тільки притискував до себе безталанну Марину, стан якої здригався від ридань.

Нараз погляд його впав на розірваний рукав її сорочки і на криваврй рубець, що перетинав їй руку.

— Марино, а це що? — спитав він її глухим голосом.

— Ех, що там! Управитель бив сьогодні за те, що не встигала полоти за іншими... Похвалявся доконати зовсім...

— Собака! — скрикнув Кармелюк, стискуючи кулаки в шаленій лютості.— Підкуплена тварюка! Горло перерву, шкуру з живого спущу!..

— На бога,—перебила його, жахаючись, Марина.—На бога, облиш! Ой облиш уже, Іване! Доволі й так натерпілися... немає сили... Ох, якби ти скорився, жили б ми й тепер, як колись...

Докір дружини дойняв Кармелюка до‘живого.

. — Марино! — перебив він її тихо, але в голосі його прозвучало щось таке^ що примусило Марину спинитися на півслові.— Чим докоряєш? Не скорився! Я скорявся тому, чому можна було скорятися... А коли б навіть тоді я й ліг під панські канчуки,— гадаєш, врятував би наше тихе щастя? Хо-хо! Пан одшмагав би мене, потім тебе, потім дітей наших, потім погнав би нас на панщину, а потім продав би в різні руки. Непотрібний я став панові,— от у чому причина! А непотрібний, значить — такий же підлий кріпак, з якого можна глумитися панові й економові! — він круто обірвав свою мову й замовк.

На хвилину обоє замовкли. Вони сиділи рядочком, близько притулившись одне до одного, але Кармелюкові здалося, що поміж ним і дружиною проповзло щось, слизьке, холодне... Він здригнувся, провів рукою по чолу й заговорив знову:

— Ти думаєш, мені добре було там, у москалях? Били й мене, не канчуками, а каблуками та прикладами... А муштра? Е, та що й казати! — У Кармелюка смутно промигнула й інша смуга життя, і серце його сколивнулось від болю.—Сторона чужа, люди чужі, неволя тяжкая, і щохвилини думка про вас: що-то ви робите, як перебиваєтесь без мене. Ех, не раз хотілося кулю собі в лоб всадити!...

— Сердешний мій! — прошепотіла Марина й, обнявши його шию, припала до його грудей головою.

— Так-то так, голубко моя, всім гіркої перепадало — і

тобі, й мені... Мені, звичайно, менше, бо в москалях більше доброти, ніж у цих катів... знову ж і діти... Тільки немає в цьому моєї провини... Винувата проклята наша неволя, що з добрих християн творить диких звірів... еге ж, звірів страшних,.,. ..