знайди книгу для душі...
При останніх словах Кармелюка в голосі його прозвучала страшна погроза.
— Ой боронь боже, Іване! Господь зглянувся на нас: все минуло, ти тут, ти вернувся,— заговорила палко Марина.— Ти ж тепер не покинеш нас?
— Ніколи!
— Господи! — скрикнула Марина, сплеснувши руками.— А я ще посміла дорікнути тобі! Але чекай: скажи ж мені, як відпустили тебе? За що?
— Ніхто мене не відпускав.
Марина, не розуміючи, відсторонилася від чоловіка.
— Ніхто не відпускав? — перепитала вона, немов не розуміючи його слів.— То як же ти так?
— Утік!
— Утік?!
— Утік, не витерпів... Стужився за вами... душа вся зне^ моглася... Ну, покинув усе й утік.
— Боже мій! — скрикнула Марина.—Що ж тобі буде за те? Ох, безталанна моя голівонька! — майже заголосила вона.—Я гадала, що тебе відпустили до нас, вернули мені мого сокола, а тепер піймають, закують, закатують!.. Знову одберуть навіки, та й нам що буде!.. Ой, краще б ужо було тебе й не бачити, аніж знову втратити на все життя!
— Не бійся, не піймають: тепер я вже не той, що був колись! Навчили уму-розуму добрі люди!
— Ой, що там казати! Узнають, вислідять, а як довідається твоя пані,— вона тебе із світу зживе...
— Ну, вже вона тепер нам нічим не пошкодить,— промовив похмуро Кармелюк.
Марина здригнула й замовкла... Якийсь незбагненний жах став між нею і чоловіком... Вона відчула холод... Мороз пробіг дрібним дрожем по її тілу... Довго тривала мовчанка... Вона хотіла підвести очі на чоловіка, але не могла і тільки з зусиллям спитала ледве чутно:
— Як? Чому?
Кармелюк важко дихав і не скоро, теж ледве чутно, відповів:
— Убив!
Марина одхитнулася назад і, ковзнувши рукою по підвіконню, майже впала на ослін. Од струсу зірвався з ослона бляшаний кухоль і покотився з дзенькотом у куток.
— Ти? Ти? — шепотіла вона, вдивляючись розширеними очима в потемніле чоловікове обличчя.
— Еге ж, я, задушив навіки гадюку.
— Ой! — застогнала Марина, закинувши назад голову й затуливши рукою очі.
— А ти думала — що ж? — заговорив роздратовано, різко Кармелюк.— Дякувати їй за те, що вона знищила нашу сім’ю, що вона перекалічили і твоє, й моє життя? Дякувати їй за те, що вона й тепер підкупляє управителя, щоб він катував тебе? Чи за те, що вона замучила десятки, сотні таких же, як ми, підневільних людей?
— Гріх, гріх... кара божа...— ледве шепотіли побілілі Ма-рииині губи, а очі її з диким жахом і огидою впивалися в чоловікове обличчя.
— Нехай і гріх! — перебив її обурено Кармелюк,— Через крайню скруту взяв його на себе за інших!
— Побачать, дізнаються... піймають... Ой боже ж мій, загинули ми, загинули навіки! — шепотіла Марина, не слухаючи Кармелюка.
— Ніхто не дізнається, кажу тобі, якщо ти тільки сама не розкажеш! — різко перебив її Кармелюк.— А якщо дізнаються, то не піймають, та побояться й гнатися, чуєш? Три роки держали орла в залізній клітці, і виросли в орла і крила, й пазури, страшні пазури, Марино!
І він підвівся, розправивши груди, могутній і похмурий.
Із сліпим жахом дивилася Марина на чоловікову постать, що ніби виросла.
— Бога ради, Іване! — скрикнула вона при останніх словах його, схоплюючись з місця.— Скажи мені, що ти задумав, на. що пішов?
— Ні проти бога, ні проти добрих людей!
— Ні проти бога,— майже з злістю сказала Марина й заговорила, швидко, задихаючись, з їдким роздратуванням: — Ти душу продав нечистому, ти душогубом став, ти кров християнську пролив! Ой мало, мало терпіли ми через тебе, ти схотів ще занапастити нас навіки, на каторгу запакувати!
Марина вхопилася руками за голову й на всю хату заголосила, хитаючись з боку на бік.
— Слухай ти, нерозумна жінко, слухай і зрозумій,— перебив її з різким болем Кармелюк і, стиснувши її руку, силоміць посадив жінку на ослоні.— Те, що я вбив цю гадину,— моя вина, а не ваша, і за цю вину не вам доведеться відповідати.
— Не нам?! Узнають, хто вбив... у мене був... схоплять, потягнуть і мене, і дітей... Ой сироти мої...
— Ніхто не взнає,— запально перебив її Кармелюк,— піхто й не додумається, що я тут,
А бог? А гріх? А кров християнська! Ой, упаде вона на мене й на дітей наших!
— Годі/ вже за гріх мій не журись: сам його понесу. Зате врятував од катувань сотні людей.
— Інших врятував, а нас занапастив. Все про чужих думаєш, а про нас хто ж подумає? Хто нам хоч шматок хліба дав, як забрали тебе: не любиш ти нас, ні мене, ні дітей наших! Коли б любив, не довів би нас до такого горя, до такого нещастя. Ой боже мій! Ой боженьку наш!..