Слава ЗСУ!

— Марино, Марино, та опам’ятайся, що ти кажеш?! — роздратовано скрикнув Кармелюк.— На те ж я і втік, щоб урятувати вас од панської неволі, від голоду, від канчуків!

Марина заплакала ще дужче.

— Врятувати від злиднів, од неволі панської прийшов я до вас. Я ж і цю гадину знищив заради тебе, бо вона підкупляла собаку-управителя, щоб мучив вас. І кару ж, і гріх узяв я на себе заради вас,—казав далі Кармелюк, стискаючи руку Марини.— Ось на перший раз приніс я вам,— він засунув руку в кишеню й висипав на ослін жменю золота.

Марина глянула на золото, і коли вона побачила його, забобонний страх відбився на її обличчі.

— Ніколи! Нізащо! — крикнула вона й, вирвавши спою руку з Кармелюкової руки, мимохіть відступила назад.

Цей рух дружини, сповнений жаху та огиди, відбився болісним поштовхом у Кармелюковому серці.

— Бери, Марино, не бійся, гроші чисті,— промовив вій суворо,— немає на них чужої крові, тут тільки мій піт, МОЯ кров.

Але тому, що Марина не зробила жодного поруху, щоб узяти їх, то Кармелюк зібрав гроші з ослона й сам опустив їх у скриню, сховавши на дні серед ганчір’я.

Марина все плакала.

— Та чого ж ти все плачеш, Марино? — промовив Кармелюк з їдкою досадою, зупиняючись перед дружиною.— Чи краще тобі було б, коли б я зогнив там у москолях, а ти б засохла тут у злиднях?

— Ой, що казати! — скрикнула крізь сльози Марина.

То чи ти ж хоч рада, що я повернувся до тебе?

— Навіщо питаєш? Хіба не знаєш, що один ти в мене на цілому світі? Ти та двоє безталанних дітей. Побачила тебе,— наче на світ народилась. А от...

— Що «от»? Чого плакати? — уже лагідніше сказав Кармелюк, притягаючи до себе дружину. Не оставлю я тебе до самої смерті. Не дали нам люди по-людському жити,— то будемо ж самі добиватися своєї долі,

— Якої долі? Якого щастя? Ось прийшов ти до нас, а завтра й підеш, а коли вернешся? Тільки бог знає. Стану я тебе ждати щодня, щохвилини. Стану думати, що схопили тебе, забили в колодки, що вбили тебе! Ой Іване, Іване, не життя це, а мука, пекельна мука! — заломила руки Марина.

Розпач дружини, її горе знову схвилювали серце Карме-люкове й заглушили холодну досаду, що вже була опанувала його.

— Хто каже тобі, що я покину вас? — заговорив він гаряче.-— Тепер ніхто не розлучить нас, я прийшов забрати тебе зараз же з собою.

— А діти ж, а діти ж як?

— І їх, моя люба. Всі разом підемо зараз.

— Куди ж? ‘

— ■ В ліс, у темний ліс, Марино, а звідти в Бессарабію.-—

Кармелюк пристрасно пригорнув до себе дружину.— Темний ліс — надійний захист: там — ми пани, там — наша воля.

— Ні, ні! — скрикнула од жаху Марина, вириваючись з обіймів Кармелюка.— Довідаються, догадаються, кинуться доганяти.

— Побояться: не Кармелюка їм ловити! — перебив її гордо Янко.

— Ой, що там, що там казати! Узнають, що вбита пані, побачать, що ми втекли, і зразу піймають. У панів тисячі рук, вони ліси всі викорчують, а до тебе докопаються, заб’ють у колодки, закатують. Діти мої безталаннії, чи на та-, ку ж долю вигляділа я вас?.. Немає в мене живого місця на тілі, вимучилась я, перевелася геть! Ні, ні! —• скрикнула вона з припливом нової енергії.— Нехай уже я краще умру тут зі своїми дітьми, хоч у рідному кутку!

Марина впала на лаву й заридала гірко, невтішно.

При цій мові дружини гірка образа ворухнулася в душі Кармелюка, але вигляд цієї справді замученої жінки заглушив її теплим почуттям.

— Ну, гаразд,— заговорив він лагідно,— боїшся ти панської лари — зоставайся поки що тут, я сам з усім справлюся... Сам усе приготую... Потерп тільки місяць, другий, і підемо ми зовсім з рідного краю. Підемо в Бессарабію, купимо собі землю й заживемо, як жили колись: тихо та радісно, та любо. Що я можу один зробити? Одне тільки — врятувати свою сім’ю! Ти спочинеш у мене, розцвітеш знову, як квіточка, дружино моя, безталанна, замучена, люба!

Та ласкаві слова чоловікові не розбудили в Марині ані енергії, ані віри.

— Тішиш себе нерозумною думкою! — заговорила вона, встаючи з лави й повертаючи до чоловіка набрякле від сліз обличчя.— Куди ми підемо? Хто нас випустить? Піймають, зв’яжуть, заб’ють до смерті. Ой, не буде нам долі, не буде!

— То що ж, по-твоєму, краще було й не приходити до вас? Краще було залишити вас пропадати тут як собак? — запально крикнув Кармелюк.

— Ой, не знаю, не знаю нічого!.. Убий нас краще, Івапе: однаково нам не жити!

— Слухай, Марино,— із зусиллям промовив Кармелюк, ледве стримуючи бурю, що знялася в душі,— риба, кажуть, шукає де глибше,, а людина — де ліпше, а ти вперлася на одному, як квочка, та все товчеш: «Смерть, смерть!» Смерті не клич, вона й сама прийде, а поки жива людина, доти вона й думає, як поліпшити своє життя. Люди розбили нашу долю... Добре тобі жилося без мене? А знаєш, скільки б тобі довелося ще так помучитися самій, коли б я не втік звідти, скільки часу ще довелося б терпіти голод, нужду й катування і від пана і від економа? Двадцять два роки?! Та чи можеш ти розумом своїм осягнути — скільки це? То ж ціле життя. І ти б не перенесла його. Повернувся б я сюди і знайшов би від тебе тільки хрест похилий.на цвинтарі або не застав би й того, коли б панові заманулося проміняти тебе на пару котів. А сини? Діти мої єдині? Вижили б вони таке життя? Упізнали б свого чужого батька? Та чи можна, все це знаючи, боятися тікати? Та від такого життя можна сторч головою в пекло полетіти. Та чи не краще тобі спробувати зі мною щастя, аніж умерти тут і дітей звести з світу? А ти... Ех, Марино, я ж того й прийшов сюди, що душа моя кров’ю обливається, згадуючи вас. Міг же я й зостатися в москалях, міг забути вас і зажити ласо, коли б спокою захотілося. Не захотів! Утік на волю. Серце, серце! Воно не давало мені спокою ні на волі, ні в неволі. До вас кликало, до моїх безталанних, окрадених. Гадало хоч тут знайти свою краплину щастя... Ох, та що там!