Слава ЗСУ!

Але Марина безнадійно хитала головою й тужно ридала...

Довго ждав Андрій свого батька отамана, хотів був усе покинути й бігти до нього, але Дмитро, повернувшись, заспокоїв, а через день повернувся й Кармелюк.

Повернувся він похмурий, суворий і на ходу кинув Андрієві:

— Спочину. Без великої потреби — не турбуй.

— Що це з батьком отаманом? — спитав Андрій у Дмитра, який шукав свою манерку на горілку.

А що?

— Та от — темніший ночі.

— Хто його знає! Коли ми з ним розлучалися, він полетів додому, мов куля, гарячий, мов порох! А от повернувся, наче кіт із води.

— Щось, мабуть, дома...

— Дивна річ! У солдатах тільки й говорив і думав, що про дітей та про жінку, та про свої Головчинці. Заради дітей, виходить, і втік. Чи не знайшов він більше їх, аніж залишив?

— Не похоже. Марину все село знає. Тихіша води...

— А нижча трави? — солдат цинічно посміхнувся.—* Ні, хлопче, жінка — ескадронний чобіт: хто б не взяв — тому й прийшовся. Знову ж і те розповідав, що хороша, як лялечка,— солдат вибив куценьку люльку об-чобіт і глянув запитливо на Андрія.

— Правда. Тільки на все це... От хіба неволя? Пан або управитель, а то й економ...

— В акураті, брат!..

— Ну, тоді й думати нічого. Гвалтівника повісить, щеня об камінь, а жінку з шеренги!

Солдат засунув у зуби куценьку люльку й зосереджено запихкав, ніби всмоктуючи в себе їдкі струмочки жовтуватого диму.

А Кармелюк лежав нерухомо в печері на розстеленій киреї, підклавши під голову схрещені руки. Він не спав. Очі його були розплющені.

В діру печери, прикриту навислою згори зеленню кущів, видно було частину лугу, яскраві плями сонця на зеленій траві, блискотливу гру тремтливого листя — всю красу й пишноту весіннього ранку.

Та Кармелюк не бачив нічого... Він ііе думав, власне, ні про що, але вся його істота була перейнята одним почуттям. Нараз ніби щось обірвалося в його душі. Ніби він забув, утратив зразу щось таке, що давало йому й зміст, і енергію життя... Серце його щеміло від болю, і він виразно чув кожен напружений його удар, що стукав у груди.

Він чекав убогості, горя, але такої безодні нещастя, яку він застав у своєму рідному гнізді, він не уявляв ніколи. І страшенний жаль до нещасної дружини, до невинних дітей стискав його серце, душив груди, але разом з тим десь далеко, в тайнику душі розросталося все ширше й ширше почуття невдоволення, розчарування й досади.

Якийсь внутрішній голос шепотів Кармелюкові: «Так ось те щастя, за яким ти так нудився в солдатах? Заради якого ти, на одчай душі, тікав? Дурню, дуршо! Чи не такий же ти самотній і в своїй рідній хаті, як і в солдатській неволі, як і в пралісі?» «Ні, ні,— намагався заперечити Кармелюк,— діти ж мої, малята безталанні, хіба вони відречуться від свого нещасного батька? А дружина? Вона ж любить, любить!» — настійно промовляв він сам до себе. л

І зараз же інший голос додавав гірко: «Любить. Але як?» — «Зраділа!» — «Еге ж, зраділа. А як дійшло до того, щоб розділити з чоловіком і радість, і горе, й небезпеку — то що заспівала? Догадаються, мовляв, що вбив пані, кинуться доганяти, піймають її з ним і вважатимуть, що вона його спільниця!..»

Ох! Кармелюк схопився рукою за лівий бік грудей: при згадці про ці жорстоко-одверті жінчині слова він відчув гострий біль у серці.

А пам’ять з безсердечною чіткістю відтворювала перед ним усі слова, всі рухи дружини, і чийсь холодний голос, всередині в ньому гостро питав: «Чи так же люблять? Хто любить, той не роздумує, не розважує, той каже коханому: «З тобою на край світу! Краще вмерти з тобою, аніж без тебе жити!» Хто любить,— той рветься розділити з другом усі небезпеки й муки. Хто любить — той не дорікає другові за пережите горе й лихо, той, побачившії його, забуває все... А Марина?»

Кармелюк знову стиснув груди рукою.

Йому пригадалися жах і огида до нього, які охопили Марину, коли вона довідалася про вбивство Доротеї... Її докори, скарги, зойки й сльози без кінця...

То чи любить вона його справді? Чи любила й раніше? Чи намагалася хоч раз заглянути йому в душу, розділити його тягар? Одне тільки слово і є в неї на всі випадки, па всі питання: «Про інших думати нічого. Є свої діти, а тому треба думати про себе, треба скорятися, мовчати й чинити панську волю»...

«Ні, ні! Це горе, злидні й довга мука говорять її устами, вона любить його. Вона — добра, милосердна... Вона оклигає і стане знову колишньою Мариною! — намагався заспокоїти себе Кармелюк.— Треба тільки скоріше перевезти їх у Бос-сарабію, влаштувати й заховати від людських очей. Та чи погодиться вона втікати? Адже, крім сліз, він не чув од неї жодного слова,— Кармелюк спохмурнів.— Треба ум<ь.