Слава ЗСУ!

вити її, примусити... Щоб урятувати і її, й нещасних дітей. Ох, ці діти! Орлята безкрилі, сироти безталанні...» Перед * Кармелюком постали, мов живі, їхні худенькі замурзані личенька, заплющені оченята, обведені густими синцями, притулені одна до одної біляві голівки й худенькі, тільця, що ледь проступали з-під ганчір’я. Болючий жаль наповнив його серце, горло йому стисла гостра спазма, і щось тепле підступило до очей. Та невже ж він, батько, не врятує їх від цієї страшної неволі, від голоду й нужди? Врятує, врятує!.. Того він і прийшов сюди. Треба тільки скоріше зібрати грошей, добути паспорти — і в Бессарабію.,.

А там...

Що ж там?.. '

Там — чужа сторона, слова свого не почуєш... Жінка плакатиме день у день, тужитиме за рідним кутком, дорікатиме за гірку долю... Ох, що ж робити?.. Куди йти?.. Всі шляхи відкриті — і жодного немає...

Ні, рішуче він забув щось! Він же поспішав сюди радісний і бадьорий, мов птах, що вирвався з клітки... А тепер?

Щось давить у грудях... Порожньо в голові... Обважніло серце, мов камінь... Він забув, він утратив щось сильне й живе, що давало йому енергію і радість життя!..

Похмурі думки сходилися все тіснішим і тіснішим колом над головою Кармелюка; серце стогнало. Нарешті все змішалося в якусь темну, важку пелену й ніби пригнітило мозок. Втома взяла своє: Кармелюк заснув важким сном.

Був уже вечір, коли в печеру ввійшов солдат і сказав голосно: .

— Отамане, га, отамане! Люди прийшли до тебе.

— Що? Хто? — скрикнув Кармелюк і зразу підвівся,

В словах солдата йому причулося щось страшне.

— Люди прийшли до тебе,— знову сказав солдат, невто-ропно поглядаючи на збентежене обличчя отамана.

— Люди... ага...— Кармелюк провів рукою по чолу й глибоко зітхцув.-— Люди... які? Чого? Може, розвідники?

— Не схоже: аванпост пропустив. Кажуть, що їм треба тебе бачити.

— Гаразд! Іду.

Кармелюк підвівся з місця, поправив на собі одяг і вийшов з печери.

Сонце вже зайшло, але крізь верхів’я дерев небо ще сяяло рожевим відблиском.

Перед печерою на деякій відстані сиділи й лежали , навкруги двох вогнищ мальовничою групою Кармелюкові орля-

та. Над вогнем у великих казанах, підвішених на триногах, варилася вечеря.

Збоку від розбійників стояли два гуртки селян: в одному було чотири молодих парубки, в другому — кілька. літніх чоловіків.

Побачивши Кармелюка, всі, хто прийшов, поскидали шапки й низько вклонилися.

— Слава' богу, люди добрі! — промовив Кармелюк, відповідаючи на уклін.

— Вовіки слава! — відповіли обидва гуртки.

— А з чим бог приніс?

— До твоєї милості, батьку! — заговорили перші парубки, виступаючи вперед і знову вклоняючись.— Прийми нас!

— Вас прийняти? Куди?

— У своє товариство, батьку. Служитимем тобі вірою і правдою... Підемо — куди звелиш, хоч на край світу!..

— Го-го! І на край світу... Хоч у пекло! підхопив веселий, знайомий Кармелюкові голос.

— Чекай-но! Та що ж це? Ти ж фурман Янчевського, Онисько з Гут? — скрикнув Кармелюк, придивляючись йому до обличчя.

— Він самий! Викапаний!

І з-за плечей молодого селянина усміхнулося до Кармелюка широке, добродушне, трошки подзьобане віспою обличчя, обросле рамкою чорного кучерявого волосся.

— А це — Гололобий та Чапля з Вівсяників?

— Угадав, батьку! Прийшли поминки по нашій гадюці справляти...

— А це я, коли не забув, небоже.

І при цих словах вперед висунулася могутня кремезна постать, ніби викута грубим молотом із заліза.

— 'Дядько Явтух! Та невже? — скрикнув Кармелюк і, подавшись уперед, гаряче обняв сутулуватого, але міцного, ще нестарого селянина.— Як же вас, дядьку, снігом присипало! Оно вже й срібний чуб мало помітний!..

— Ех, синку, горе всякого постарить! От і прийшли ми до тебе...

— Так, так, батьку,— обізвались усі.— Коли признав, то й приймай у свою сім’ю!

Ці ненароком сказані слова вразили Кармелюка своїм знаменним збігом.

— У мою сім’ю! — повторив він з гіркотою, що виразно прозвучала в голосі.— В мою сім’ю, брати, йдуть тільки ті знедолені, у котрих немає нічого ні перед собою, ні за собою! Ви, хазяйські сини, верніться назад до своїх домівок.

Чи вам приставати до безпритульних волоцюг? На яку радість? На який кінець?

" На веселіший, ніж у нас на селі, бодай я луснув! — засміявся фурман, одгорнувши поли своєї чумарки, прикрашеної шнурками й висячими великими металічними гудзями.

— Сину! — заговорив Явтух похмурим, придушеним голосом. Обличчя його з різкими типовими рисами було вкрите сіткою дрібних зморщок, довгі вуса' спускалися двома пасмами вниз, а очі,, поблискуючи з-під чорних ще брів, надавали виразові обличчя понурого характеру.— Ти ж сам здоров, знаєш, які вони хазяйські сини? Чи є в кріпака хазяйство, батько, жінка? Що в нього*є, сину, крім горя й перед собою, і за собою? Коли прийшли ми до тебе,— то значить вже немає сили нести кріпацьке життя...