Слава ЗСУ!

— А що я вам дам? Не думайте, що в нас тут гульня

та роздолля. Жене сюди пас неволя, порадник наш — кий, а дружина — міцна вірьовка: як обів’ється навколо шиї, як приголубить, то забудеш і світ божий! І вона жде нас щодня, щохвилини! Верніться, брати, додому. Не ласьтесь на наш гіркий та лай! Якщо дома у вас горе, то тут радості немає. •

— Ні, батьку, ні! — перебив Кармелюка фурман.— Ми знаємо, що й тут жде нас або удача, або смерть. Ну, й плювати їй межи очі! А все-таки,— краще нам умерти за волю, аніж віддати своє життя на поталу панам.

— Умерти за волю? — мимоволі повторив Кармелюк.

Вперше ця думка пронизала з такою гостротою його свідомість. Чи думав він серйозно про цю мету, коли втікав із солдатчини? На це запитання він не міг би дати позитивної відповіді, але тепер він уперше відчув, що ця мета варта справді і життя, й особистого щастя, що вона захоплює всю душу — і на саму лише думку про таку мету в грудях у нього затріпотіло могутнє, широке почуття.

«А втеча, а БЬссарабія?» — промигнуло в думках Кармелюка, але нове почуття, що охопило його, вкрило широкою .. хвилею той порух сумніву і владно потягло його за собою.

Отамане,—провадив далі Явтух,—чим ми можемо захистити свою сім’ю?.. Слухай: був у мене батько — пан убив його на полюванні, буцім ненароком... Була й мати — погнали матір після пологів па панщину й привезли вже на возі... так і не встала. Осталася тільки одна сестра-підлі-ток, гарнесенька, щебетушечка, вся втіха моя. Любив її, леліяв, коло неї всією душею упадав... Ну, так от, два тижні тому покликали її до панича... Почала ридати... Я пішов

просити пана: одшмагали, зв’язали, а її привели й хотіли поглумитися, та, на щастя, вирвалась і кинулась у криницю... Витягли неживу... Пан виїхав... Мене другого дня пустили: я підпалив їм тік і винницю і прийшов до тебе. Скажи ж тепер мені, як можемо ми захистити свою сім’ю?..

— Правда! Слушно каже! — підтримали Явтуха Карме-люкові товариші й хлопці, які прийшли.

— їй-богу, правда! — завзято скрикнув фурман.— Чи ми будемо сидіти дома,, чи ні,— однаково не висидимо нічого путнього, як бог свят! Захоче пан, то й закатує на наших очах і всю нашу сім’ю, або розпродасть нас усіх у різні руки... як от зробили й з тобою. А як з тобою, отамане, поєднаємося всі — може, й доб’ємося чого... Недарма ж і приказка є: «Втік не втік, а побігти можна».

— Молодець хлопець! Люблю таких! — сказав, енергійно спльовуючи набік, солдат.

— Осталася ж сім’я і в тебе, отамане,— не змовкав Яв-тух,— однак ти покинув її — і дружину беззахисну, і малих дітей, бо зрозумів, що врятувати їх годі...

— Правда, правда! — заговорили разом і Карме люкові товариші, й ті літні чоловіки, що прийшли.

— Не цурайся ж нас, батьку... Натерпілися ми вже до краю! — промовили похмуро Гололобий і Чапля.— Назад не вернемося... Коли не до тебе, то на вербу, або, в ополонку — одна дорога... Чи добудемо волі, чи ні, а гіршого пекла, як у нас дома, і на тому світі не зазнаємо!..

— Істинно: голий дощу не боїться! Пан чи пропав, нам вибирати нема з чого,— провадив уже різко фурман.— А карою нас не лякай! Умиратимем, то хоч знатимем — за що!..

— Добре, діти,— радісно промовив Кармелюк,— я прийму вас у свою безталанну сім’ю, але знайте наперед, що ні бенкети, ні веселощі не ждуть вас тут!

Парубки мовчки вклонили голови.

— Знайте ще, що я не допущу проливання крові, крім випадку безвихідної крайності... Знайте ще й те, що кожного дня ждуть нас смерть і страшна кара, що коли піймають кого з нас, то, незважаючи ні на смерть, ні на пекельні муки, не а$Е^йіен виказувати своїх товаришів...

— Вейпзнаємо! Умремо за тебе! Веди нас, куди хочеш! — крикнули разом парубки.

— Так оставайтеся ж тут! — сказав Кармелюк.

Парубки вклонилися ще раз Кармелюкові й відійшли набік до гурту їхнього загону.

Кармелюк глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Чоло його було мокре, груди високо, поривчасто підіймалися. В порожнечу, що охопила була його душу, несподівано врізалася, немов граната, ніби ракета, ця нова, що вже давно в ній дрімала, але тепер тільки розгорілася, думка. Вона шипіла, кружляла, розкидаючи навкруги себе снопи іскристих зірок. Немов блукаючі, метушливі вогники, в гарячому тумані, що охопив його, миготіли уривки думок: що це? Про що він говорить? Що затіває? Чи вистачить сил?.. А сім’я, жінка, діти?. А Бессарабія?.. Чи може він обманити цих людей, які довірились йому?.. Але гарячий, палаючий туман ніби застилав у його свідомості все минуле, ніби підіймав його вище й вище, на недосяжну височінь...