Слава ЗСУ!

Кармелюк провів рукою по чолі, тріпнув головою й постарався опанувати себе. Перед ним ще стояли чужі люди, які ждали від нього слова. - ■

— Аз чим прийшли ви, дядьки? — спитав він, глибоко переводячи дихання.— Невже теж на службу до мене?

— Поки ще є молодші за нас, батьку, нам не доводиться йти,— відповів старший серед літніх, сивий дід, виступивши наперед.— Громада прислала нас до тебе просити допомоги.

— До мене? Просити допомоги?

— До тебе, батьку, порятуй нас! — промовили разом усі старі й поставали на коліна.

— Встаньте, встаньте! — схвильовано промовив Кармелюк.— Тільки перед господом преклонимо коліна... Як можу я порятувати вас? Від кого? Від чого?

— Від пана нашого і від управителя, від ворогів лютих.

Замучили вони нас! Немає сили більше терпіти. Панщини люди не витримують, по шість днів на тиждень працюють від зорі до зорі. Мало того, що добро своє все на нього несемо, ще наймає нас у чужі села, не милує й старих бабів... Дівчатами-підлітками торгують... Ой, сам ти знаєш наше життя... ~

Серед товаришів Кармелюкових почулися гнівні вигуки.

— Ой батечку, порятуй же нас,,хоч не нас, то дітей наших! — заволали старі, падаючи на коліна й простягаючи до Кармелюка руки.

Сльози й зойки старих селян справили велике враження на присутніх.

— Правда, правда! — проказав Кармелюк уривчасто, схвильовано, немов міркуючи сам із собою.— Гей, хто знає цього пана й це село? — він швидко звернувся до своїх товаришів.

— Цього маршалка? — обізвався фурман.— Як не знати!.. Я його знаю... Го-го! Ще й як знаю! З моїм гаспидом їздив не раз до цього пса в гості... на село... Ха-ха-ха! — розсміявся він чи то гірко, чи то весело.— Ну вже й село!.. Всі хати обшарпані, тільки ребрами світять. Скотини? А хоч би тобі курка! Собак на все село коли набереться два-три, то й добре! А дітвора вся гола, як у тих циган... І підлітки, майже дівчата, всі в лахмітті... Ой мамо моя! Все пан, а ще більше управитель обдер так село!

— Ось що,— заговорив Кармелюк, звертаючись до старих, які з благанням і надією вдивлялися в його обличчя.— Постараюсь я провчити без душогубства, а все-таки добре провчити і економа, і пана.

— Вік бога за тебе молитимемо-!— скрикнули старі й попадали Кармелюкові в ноги.

— Вік довгий отаманові! — крикнули свої, а солдат підкинув угору шапку й закричав несамовито: — Ур-ра! Раді стараться, ваше благородіє! Ур-ра!

Кармелюк сам підвів найближчого діда й махнув, щоб і всі повставали.

— Ой батьку отамане! — закричав, немов сп'янілий, фурман.—Звели зараз же зв’язати мені руки, а то я від радості сам себе почну гладити!

Вибух реготу нагородив його за цю просьбу.

— Ну, слухайте ж! — підвищив голос Кармелюк.— Як тільки зійде місяць — у похід, за ніч треба дійти до лісу пана маршалка. Ти, фурмане, як знаєш добре й дорогу, й село, і двір, і порядки, підеш на чолі.

— Все до ниточки, батьку!

— А тепер,— звернувся Кармелюк до Андрія й до солдата,—нагодуйте цих голодних та й своїм дайте заморити черв’яка.

— Гайда! — махнули Андрій і солдат на присутніх і одвели всіх до вогнищ, з яких кашовари вже здіймали паруючі казани.

Кармелюк одійшов набік і сів на повалений стовбур дерева. Кров стугоніла в скронях, шуміло у вухах. Він стиснув голову руками й зіперся ліктями на коліна. Сцени, які допіру відбулися, глибоко схвилювали його й приголомшили. Так от що сталося зараз! Коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитися — неписьменний народ уже зробив його своїм оборонцем.

«Ой доле, моя доле! — майже простогнав Кармелюк, затуливши обличчя руками.— Куди ти мене тягнеш, куди несеш?..»

Нараз до слуху Кармелюка долинув протяжний довгий посвист...

Він схопився на ноги й прислухався. Через хвилину свист повторився ще і ще і слідом за тим почувся шелест гілляк, поміж якими хтось поспішав.

На галявину ступнів_ч за десять від того місця, де сидів Кармелюк, вийшли два рослі парубки; вони майже тягли знайому нам попівну з Деражні — Олесю. Руки їй були зв’язані за спиною, біла хустина, якою вона була запнута, впала на плечі, шовкове каштанове волосся, розсипавшись тепер по плечах, огортало її голівку ореолом щирого золота; од швидкого руху, од хвилювання обличчя її палало. Вона була дуже гарна в цю хвилину. І її ніжне, злякане личко, і струнка постать були пречудовим контрастом до грубих постатей парубків, які її привели.

— Пане отамане! Піймали пташку! — крикнув один з них.— їхала нашим шляхом! Там є ще й інша, старша, назвалася матушкою з Деражні, то як почула, що до Кармелюка попала в руки, то від страху ноги їй відібрало, ми там її в бричці й покинули, осталося двоє коло неї.