Слава ЗСУ!

Кармелюк нахмурився.

— Хто така? Матушка з Деражні? — перепитав він.

— Еге ж, отамане, а це її дочка.

— То як же ви сміли перейняти їх?! — грізно крикнув Кармелюк.— Хіба забули, що я заборонив зачіпати людей добрих, а особливо православних батюшок! Розв’язати панні руки! Горлом своїм ви мені відповісте за непослух. Нехай усі знають, що Кармелюк не зачіпає добрих людей, що він карає тільки напасників, кровопивців!

При цих словах Кармелюка з грудей Олесі вихопився придушений звук, і вона якось мимоволі подалася вперед.

— Що? Злякалася, панно? — з ласкавою усмішкою промовив Кармелюк, задоролено зупиняючи свій погляд на прегарному личку дівчини.— Не бійся, розбійник Кармелюк тобі не завдасть кривди.

— Я й не боюсь,-— заговорила тремтячим од хвилювання голосом Олеся.— Коли схопили — спершу злякалась... і за бідолашну маму, й за себе, а коли довідалася, що до Кармелюка ведуть, у мене страх минув.

— Як? — здивувався Кармелюк.—- Ти не злякалася страшного розбійника Кармелюка? Та він же з живих людей вирізує ремінь собі на очкури, виколює очі!..

— Все це брешуть пани та економи, а за ними від стра-ху — жиди... А я знаю, що ти людина добра, заступаєшся за нещасних...

Кармелюк з подивом видививсь на Олесю.

Полум’яний погляд дівчини, її слова й глибоко схвильований голос, який свідчив про щирість їх, спантеличили й зворушили його.

— Спасибі на доброму слові, панно,— промовив він, нахиляючи голову,— тільки далеко це слово від правди.

— Ні, ні! — перебила його палко Олеся.— Коли багато хто благословляє твоє ім’я, то це означає, що ти друг, ти оборонець наш!

— Та чи може бути другом той, у кого кров на руках і гріх на душі? — спитав Кармелюк Олесю і сам здивувався, чому це він заходить в такі інтимні розмови з незнайомою дівчиною. Але якесь незрозуміле почуття поривало його полегшити свою душу перед кимось, хто збагнув би ту бурю, яка здійнялася в ній, і йому чомусь здавалося, що ця панна розуміє його, що він розмовляє з давнім і близьким другом. Після пережитого хвилювання слова незнайомої дівчини, палкі, натхненні, вливалися цілющим бальзамом у його вимучену душу.

— Хто для врятування братів бере гріх на свою душу, той чистий,— запально відповіла Олеся.

І при цій відповіді Кармелюкові мимоволі пригадалися сльози, зойки дружини й настирливе нагадування її про гріх, про кару...

Мимовільне зітхання вирвалося з його грудей.

— Ех, панно, панно! Твоїми б устами та мед пити... Тільки не всі так думають... Поживеш і ти далі і з огидою одвернешся від розбійників-душогубів.

— Ніколи,— скрикнула Олеся,— Кармелюк розбійником-душогубом не буде! Коли б я чоловіком була, я пішла б за вами!

— От так панна! Козир-дівка! — почулися здалеку гамірливі вигуки серед Кармелюкових товаришів, які з пожадливою цікавістю прислухалися до того, що казала панна.

Олеся здригнула і тільки тоді звернула увагу на великий гурт людей, що сиділи навкруги двох вогнищ.

— І випити б слід за її здоров’я! — голосно вигукнув солдат.

— Правда, брате, та тільки тепер не час,— осадив його Кармелюк.— Збирайтеся ж хутко, а я проведу панну. Коня мені на Чорний шлях,— звелів він і звернувся до Олесі: — Прости ж, красуне ясна, за тривогу, якої ми завдали тобі, прости, ие згадуй лихом! А тепер дай мені руку; твоя мати, мабуть, од страху мліє, ждучи тебе. Ходім, я хочу скоріше гїовериути їй чудову її доню.

Олеся зашарілася, подала руку Кармелюкові, і вони пішли вузькою ледве помітною стежечкою, іцо провадила у глиб лісу. На деякій відстані за ними пішов молодий хлопець, ведучи за вуздечку осідланого вороного коня.

Деякий час і Кармелюк, і Олеся йшли мовчки. Місяць ще не зійшов; розлита під деревами темрява лежала мертвим покровом. Чути було тільки потріскування сухих гілок, що попадалися під ногами.

Кармелюк міцно держав у своїй руці гарячу ручку Олесі, час від часу попереджаючи дівчину про перешкоди, які траплялися їм по дорозі.

Олеся відчувала, як серце її тривожно тріпотіло в грудях, утрудняючи дихання, розливаючи лихоманковий жар по всьому тілі.

Герой, про якого вона чула стільки дивовижних оповідань, який не раз поставав перед нею в її уяві,—ішов тепер поруч з нею, держав її руку. О, уява не ошукала її! І цей гордий стан, і прекрасне обличчя, і очі, насмішкуваті й сумовиті. Вона їх бачила не раз... не раз... Але чого ж його усмішка така сумна? Чому така зажура світиться в його очах? Чому він так глибоко зітхнув, коли спитав: «Чи може бути другом той, у кого гріх на душі?» Невже ж він самотній, нещасний?..