Слава ЗСУ!

Тисячі запитань спливали їй на думку, тисячі слів хороших, теплих просилися на язик. Але всі ті розмови, з якими вона, бувало, зверталася в уяві своїй до Кармелюка, завмирали тепер у серці.

Незрозуміле збентеження опанувало її. Вона хотіла сказати цьому героєві так багато, багато того, про що думала вона не раз у нічній тиші, але уста її не мали сили відкритися: думки, висловлені при надзвичайному нервовому збудженні, ніби виснажили її вкрай, і рука її тільки ледь здригалася в могутній руці Кармелюка. Нарешті Кармелюк перервав мовчанку:

— Чого замовкла, люба панно! Може, боїшся, не довіряєш мені? ,

— Ні... Ні...— відповіла жваво Олеся.— Навіщо ти кажеш таке?.. Чи можу я?.. Чекай-но! Скажи, коли можна: куди ти збираєшся?

— Ох панно люба, навіщо тобі знати наші клопоти? Іду виправити кривду пана маршалка, у якого тисяча душ умирає з голоду, а хліб гниє в засіках_г

— Бережися! — гаряче вихопилося в Олесі.—- Пани вже насторожі, збдрають команди... Можуть піймати...

— Про це нам думати не доводиться... Від своєї долі не втечеш... Колись же однаково піймають.

— І що тоді?

— Тоді вже не помилують... Замордують на смерть.

— Ой боже наш! Прошу тебе... Будь обережний... Бережи своє життя...

— Для кого? Для чого?

— Для всіх нас.

— Спасибі, спасибі, люба панно, за ласкаве слово,—

схвильовано промовив Кармелюк, стискуючи руку Олесі.— Давно не чув я такої мови. Господь благословить тебе за ласку до розбійника-гайдамаки. Ех, і щасливий Же буде той, хто назве тебе своєю дружиною!.. __

При цих словах Кармелюка Олеся відчула, як усе обличчя її спалахнуло, рука здригнула, щось закипіло па серці. Вона хотіла сказати Кармелюкові, що ніколи, ніколи не назве нікого своїм чоловіком, але щось стисло їй гордо, і слова завмерли на устах.

Тим часом стежка почала круто підійматися вгору... Вони пройшли що кілька ступнів і опинилися на дорозі, де під деревами, що буяли обабіч неї, стояла бричка з напівживою від жаху матушкою і зв’язаним фурманом. Два гайдамаки стерегли пійманих.

Кармелюк підійшов до матушки і, вклонившись їй чемно, попросив пробачити за те, що його дурні хлопці завдали тривоги їй і її дочці. Потім він допоміг сісти Олесі, наказав розв’язати фурмана й звелів йому рушати, сказавши, що для більшої безпеки проведе панство до узлісся, хлопцям же, які стояли, ждучи наказу, звелів негайно прилучитися до товаришів.

Копі рушили/Всі мовчали: напівмертва від страху матушка з жахом подивилася на страшного розбійника, що гарцював поруч з ними.

Олеся теж мовчала: в присутності матері вона почувала себе ніяково, та й Кармелюк мовчав, і вона не зважувалася порушити тишу.

Тим часом місяць уже піднявся високо. Над просікою, по якій вони їхали, сяяло блакитне, прозоре небо.

Місячне сяйво освітлювало й обличчя Кармелюкове; воно було бліде, зосереджене й сумне. Нахмурені брови свідчили про те, що він заклопотаний якоюсь серйозною думкою.

«Про що він думає? — допитувалась у душі Олеся, поглядаючи на Кармелюка.— Чому обличчя його таке засмучене? Чи е в нього дружина, діти? Яке горе носить він у серці? Ох, коли б можна було поговорити з ним, як з рідним, як з другом, розігнати хмари з цього чола? Та чи побачиться вона ще коли-небудь з ним? Невже ж ніколи? Ніколи!..»

Кругом було тихо; мовчанку порушувало тільки постукування коліс об коріння дерев та тупіт кінських копит.

Час від часу Олеся заплющувала на хвилину- очі, немов прислухаючись до тієї чудової гармонії, яка росла в її грудях, і, розплющивши їх, вона знову бачила прегарного козака, що скакав коло неї...

«Ох, коли б можна було так їхати довго, довго... все життя...»—немов шепотів їй , якийсь солодкий вкрадливий голос.

— Що, панно люба, задрімалось? — обізвався, нарешті, Кармелюк, звертаючись з ласкавою усмішкою до Олесі.

— О ні! — поривчасто відповіла Олеся й додала тихіше:-— Так гарно, так пишно кругом...

— Еге ж, ніч розкинулася на диво! Видно вам буде їхати. Та ось уже й узлісся.

— Уже? — перепитала Олеся, і в голосі її виразно прозвучали розчарування й жаль, що так скоро доїхали.

— Мабуть, і фурманові не дуже-то весело їхати поруч з Кармелюком,— усміхнувся Янко, показуючи на хлопця, що старанно поганяв коней.

Через кілька хвилин коні винесли бричку на узлісся. Перед подорожніми розгорнулась рівнина, вся залита місячним сяйвом. З одного боку тяглася лише темна оксамитова лінія лісу, що бігла вдалину,— а туди, вперед, скільки сягає око,— розстелялося тільки безмежне море, яке дрімало в місячному сяйві запашного сріблистого степу.