Слава ЗСУ!

Кармелюк придержав коня; спинилась і бричка.

— Ну, прощавайте, добрі люди,—промовив він, скидаючи з голови шапку.—Прости, паніматко, ще раз за те, що налякали тебе мої нерозумні хлопці. Прости й ти, ясна панно! Оставайся здорова! А це прийми від мене на згадку.— Він зняв з мізинця дорогий перстень і надів його на палець Олесі.— Прощавай же. Дай, боже, тобі щастя й долі. Та не забувай у своїх молитвах і горопашного гайдамаку Кармелюка.

— Ніколи, ніколи! — ледве змогла прошепотіти Олеся.

Кармелюк підніс її руку до своїх губів і, махнувши ще

раз шапкою, крикнув:

— Рушай!

Коні підхопили, і бричка швидко покотилася по в’їждже-ній дорозі. За кілька хвилин вона була вже далеко від лісу.

Олеся оглянулася назад: біля узлісся все ще бовванів нерухомий, чорний силует козака.

Але ось бричка спустилася з пригорка, і чорна торочка лісу зникла з очей.

Тепер подорожні зовсім пірнули в сизий безлісний степ. Кругом розлився він, запашний, сріблястий, безмежний... Дорога попереду звивалася блискучою, сріблистою стрічкою і ховалася за обрієм.

Аромат квітучих трав наповнював повітря, чудовими пахощами. Вони проймали все єство людини, і тривожили, і хвилювали серце, і сповнювали його невиразними мріями про щось гарне, чарівливе, що заносить душу далеко за межі цього пахучого степу.

Тисячі незримих голосів наповнювали його чудовою гармонією... Відчувалося, що під кожною пелюсткою, під кожною запашною стеблинкою зароджувалися в цю чудову ніч міріади нових початків життя... Здавалося, все кругом дихаг-ло й співало таємничою радістю любові...

А ніч пливла у височині урочиста, прозора, світлосяйиа...

Заколисана ритмічним похитуванням брички, матушка мирно дрімала. Фурман зрідка посвистував на коней.

Олеся оглянулась назад.

Ліс уже геть зник у темряві. За ними, перед ними, навкруги них, розстелялася все та ж сама безлюдна, сріблиста далина.

Глибоке зітхання вирвалося з грудей дівчини, вона піднесла руку й палко припала устами до того місця, де ще горів поцілунок Кармелюка.

Пан маршалок сидів, весь червоний і схвильований, у розкішному салоні своєї сильфіди ³¹. Скляні двері кімнати були відчинені на широку терасу, що виходила в квітучий сад; тепле весіннє повітря вільно лилося в покої, але пай маршалок, незважаючи на це, хворобливо пересмикував плечима, ніби його неабияк морозило, ,

На, турецькій канапі, обкладеній гаптованими золотом та бісером подушками, лежала чарівна Розалія, тонучи в прозорих вишивках і мереживах, На обличчі її було теж збентеження; в руці вона тримала дорогий флакон з якимись солями, і раз у раз підносила його до трошки почервонілого кінчика свого носа.

На столі перед паном маршайком лежав розгорнений лист пана Янчевського. Цей нещасний аркуш паперу й був причиною збентеження поважного подружжя.

Сьогодніj ще вранці, орендатор маршалківських Млинів, статечний жид Лейзар, прибіг, ледве переводячи дух, до пана маршалка й розповів йому про жахливу подію у Вівсяниках: про вбивство Доротеї, про те, що страшні розбійники розграбували, всю садибу,—амбари, комори і навіть стодоли. Лейзар благав пана маршалка прийняти його з дружиною, дітьми і всім добром у двір, казав, що в Кармелюка страшне військо й що за ним ідуть усі хлопи.

Жахлива новина вразила, як грім, пана маршалка і зов-сім приголомшила його чарівну дружину. А втім, після перших хвилин переполоху пан маршалок почав утішати себе й свою дружину тим, що все це' могли бути тільки чутки, викликані страшною запискою, яку одержала Доротея на обіді в судді... І ось ще лист від пана Янчевського, який підтвердив з усіма подробицями цю моторошну звістку...

Крім повідомлення про страшне вбивство, Демосфен писав маршалкові, що вже достеменно розвідано, що ватажок банди — гайдамака, той горезвісний Кармелюк,— є не хто інший, як один з хлопів Доротеї, якого вона віддала у солдати, і що вся ця зграя уже оточена. Далі Демосфен повідомляв, що зібрав кілька поміщицьких команд і стоїть з панством в урочищі Гончарі; слід, щоб пан маршалок, зібравши свою вірну челядь, поспішав туди ж до нього. Верст за п’ятнадцять від урочища, в селі Рудне, стоїть уже й невелика команда з . капітаном Семеновим на чолі, яку викликав він, Янчевський, з Кам’янця; всі вони з’єднаються на світанку з москалями й накриють шельму-гайдама-ку. Демосфен наполегливо вимагав, щоб маршалок виступав зараз же після того, як одержить листа: «Поспішність у цьому ділі буде запорукою нашої вікторії,—пишномовно завершив він своє послання.— Треба знищити гідру, поки вона не охопила всього краю».