Слава ЗСУ!

XVII

Внизу стояла ще приписка, невеличка приписочка, але вона якраз найдужче й схвилювала пана маршалка; в ній було всього кілька слів: «А бестія фурман мій Онисько втік з двору,— кажуть,—пішов до Кармелюка. Боюся, що негідник може наробити нам багато халепи: він бував зі мною скрізь і добре знає розташування й побудови панських фільварків і кількість челяді. А втім, на підлих схизматів тепер покладатися нічого: вони всі липнуть до того проклятого гайдамаки, як залізо до магніту».

З якогось таємного міркування пан маршалок не прочитав своїй дружині цієї приписки, але погляд його раз у раз повертався до неї... І тепер, перечитавши її вдвадцяте, він знову не міг стриматися від внутрішнього прокляття на адресу Демосфена та його фурмана.

— А, сто чортів тобі, старий дурню! Не міг утримати хло-па-бунтаря, а тепер ще хвалишся, вибравшись із дому в поле! Звичайно, тобі тепер з командами безпечніше, тому ти їх і скликаєш з усіх сторін, бо, тверезо міркуючи, клятий пес приведе передусім гайдамаків на твою дурну голову, а все ж таки... Тьху, ти! Сто хур бочок чортів: і задрипану відьму на додачу! Жили собі в достатку, мирно, безтурботно — і нараз... Знову виригнуло пекло цих псявір!

Маршалок голосно зітхнув і важко відкинувся на дерев’яну спинку дивана.

— Матка боска! Пані найсвєнтша! Рятуй нас! Спаси! — застогнала плаксивим голосом пані Розалія.— Я умру!.. Я не можу так жити... Що хочеш, пане, вези мене до Кам’янця, до Варшави, хоч навіть до Києва, але тут — нізащо...

— Моя крулево,— солодко відповів маршалок,— все, що ти хочеш і куди хочеш... Завезу навіть у Париж... Але раніше треба схопити цього диявола і розкатувати банду. От і пан Демосфен кличе... Обов’язок, моя душко, і гонор — понад усе...

— Але я нізащо не зостануся сама в цій в’язниці, нізащо! Нізащо!

— Моє щастя, моє злото! Перша турбота — про тебе. Звичайно, тебе треба негайно вивезти в безпечне місце, але як це зробити в такий момент? Як рушити з місця, не знаючи, де засіла ця бестія, ця каналія? Не знаючи цього, безпечніше сидіти дома, ніж виїхати в поле, де за кожним кущем,—гайдамака, на кожному перехресті — засідка. Я можу ризикувати собою для розвідок, але не моїм найкоштов-нішим скарбом...

У цей час до кімнати долетів якийсь невеличкий гамір, і пан маршалок, схопившись з крісла, кинувся до відчинених на терасу дверей і заходився запирати їх на клямку й засув. Засув погано заходив, і пан Фінгер, сопучи й буркочучи, смикав його, забивав кулаком і лаявся.

— Та не запирай дверей, не трать сили! — зневажливо мовила Розалія.— Від гайдамаків не запрешся: вони влізуть і в вікна.

г~ Стонадцять дерунів їм у зуби, та й усім цим московським порядкам! Насадовили справників, та асесорів³², та москалів, а не можуть доброго шляхтича від гайдамаків оберегти. Ну, я ж їм покажу, я ж їм дам! Я їх!..

— Але що ж ти гадаєш робити? — перебила його лайку Розалія.— Я зовсім не хочу зазнати долі нещасної пані Доротеї!

— О, Єзус-Марія! — скрикнув маршалок й важко опустився на диван.

— Ну, що ж ти думаєш робити? — вже істерично скрикнула Розалія і знову піднесла гранчастий флакон до свого носика.

— О зараз, зараз, моя крулево, дай віддихатися! — Маршалок провів шовковою картатою хусткою по лобі й заговорив уже спокійніше: — Іншого нічого не придумаю, а зараз же зберу цайвірніших слуг, ма ся розуміць, католиків, а не проклятих схизматів, і подамся...

~ З двору?

— Ну, звичайно.

— Куди ж?

— А до того красномовця на посполите рушення!.. Але в мене є й свій план...

— І покинеш мене тут саму? — Од гніву й роздратування Розалія навіть спалахнула вся й схопилася з місця.

— Але, моя радосте, це ж для твого порятунку!

— Для мого порятунку?! — запально скрикнула Розалія.— Для мого порятунку ти забереш усіх вірних людей і виїдеш з ними з двору, зоставивши мене під владою підлих хлопів?.. Та ще, додам, і голодних, од котрих ти й поспішаєш утекти... Еге ж, без заперечень,— вона грізно тупнула ніжкою,— і котрі зараз же нав’яжуть зносини з Кармелюком і прикличуть його сюди,

Маршалок побагровів:

— Але, моя дорога, для тебе ж усе...

— Ні, ні! Не хочу слухати! То ото так ти любиш мене?

У, підлий, підлий боягуз! Залишаєш жінку, а сам рятуєшся від небезпеки!

- — Але... Розуню... ,

— Не буду нічого слухати! Якщо ти їдеш, то й я їду

з тобою!

— На бога! — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини й хапаючи її за руки.— Цим ти зіпсуєш увесь мій план... Ну, Розуню, ну крулево моя, дай же вимовити слово,— заторохтів маршалок, цілуючи то одну, то другу ручку дружини і намагаючись не дати їй можливості перервати його,— дай тільки мені сказати тобі, що я задумав, а якщо мій план тобі не сподобається, то все буде на твоє... все буде, як ти захочеш. Ну, присядь же, вислухай спершу.