Слава ЗСУ!

Розалія глянула з гидливим педовір’ям на свого задиханого багрового чоловіка, проте дозволила посадити себе на дивані й навіть промовила владно й нетерпляче:

-Г Ну!

— Ну, моя дорога кралю, ось послухай же: той навіжений Демосфен, дідько б його взяв з його проклятими витівками, вигадав якесь нове посполите рушення, узяв собі в голову, божевільний, що піймає Кармелюка. Ну й нехай собі волочить по лісах своє сало, гаразд що воно нікому не потрібне, хіба що тільки знадобиться гайдамакам чоботи мазать.

Розалія кинула зневажливвий погляд на обвислу, жирну тушу чоловікову, погляд, який виразно казав, що скоріше це сало більше ніж непотрібне, але маршалок не помітив уїдливого погляду дружини й вів далі:

— А я вважаю за свій перший обов’язок оберегти тебе, моя райська квіточко, від усякої небезпеки, а тому, з’єднавшись з його командами, я подамся в Рудню, до Семенова, капітана присланої з Кам’янця команди... Добрий москаль мені знайомий і за гроші зробить усе, що завгодно; зажадаю, щоб він дав мені душ п’ятнадцять команди,— для перепровадження хворої дружини, тяжко хворої, до Кам’янця. А коли я влаштую тебе в безпечному місці, тоді — про-ше панство,— і маршалок хвацько вирівнявся і навіть підніс руку до усів,— і тіло, і душа моя до ваших послуг!

— Гаразд,— нетерпляче перебила його Розалія,—але що ж заважає поїхати з тобою й мені, а звідти вже рушити до Кам’янця?

— Що заважає? А хіба крулева моя не знає того наві-женого Демосфена? Адже побачивши тебе при доброму здоров’ї, він упреться, наче бик, на тому, щоб негайно зробити облаву й навіть запросити тебе в супутники до нас, а ти ж знаєш, богине моя, чим можуть закінчитися такі жарти.

Розалія прикусила губки: в словах маршалка була своя частка правди. Хоч жадоба до нових вражень і приваблювала її до романтичних пригод, але неодмінною умовою цих пригод повинна була бути цілковита безпека, а тим часом захист чоловіка, а також і Демосфена, не вселяв їй великого довір’я, тому зустріч з лютою ватагою бандита зовсім не була їй до душі.

— Гаразд, але чого ж тобі їхати до Демосфена, а не податися просто до капітана в Рудню і відіслати мене звідти з охороною до Кам’янця, а самому тоді рушити до Демосфена?

— Так, це ідея,—розгубився маршалок,—звичайно... дуже можливо... хоча трошки... нібито не по-лицарськи.

— Ха! А по-вашому, по-лицарськи залишити жінку саму серед озвірілих селян? По-вашому, по-лицарськи забрати від неї для охорони своєї жирної персони всю вірну команду?

— На рани пана Єзуса! Я ж усе про тебе й для те<бе!.. А сам... Я плюю на того пса... І покажу їм усім на облаві...

І щоб надати більшої ваги своїм словам, маршалок надув щоки, нахмурив брови й набрав вигляду набундюченого індика.

— Годі! — владно крикнула обурена дружина.— Ви одвезете мене зараз же до капітана.

— Твоя воля — закон, моя царице... Одне тільки...

— Без «тільки»! — вже гнівно крикнула' Розалія.

Як ось нараз почувся боязкий стук у двері, і в кімнату ввійшов старий дворецький маршалка.

Побачивши його, маршалок позеленів.

— Що там? Чого прийшов? Чого мовчиш? — закричав він затремтілим голосом на старого, підозріло вдивляючись в його обличчя.

— Осмілюся доповісти ясному панові, що до фільварку нашого прибув йогомосць граф Краєвський і просить, щоб дозволили йому...

— Брешеш, старий собако! Кармелюка хочеш у двір впустити,— грізно перебив його маршалок.

— Хай помилує нас пречиста панна! — скрикнув з непідробним жахом старий.— Нехай вельможний пан сам гляне на гостя. Якщо він схожий на проклятого хлопа, то хіба вже зовсім осліпли мої старі очі.

— Той граф — старий? Сам чи з челяддю? — хутко спитала Розалія.

— Зовсім молодий, ясновельможна пані, з одним лише челядином,— відповів дворецький.

— Мм... так... але чи то ще граф? — сумнівався маршалок.

— Чому ж тобі самому не глянути, не впевнитись? Чому ж не дати на якийсь час притулку благородному лицареві? Зайвий гість тепер не завада.

— А управитель тут? — ще не зовсім переконаний пере-' питав маршалок.

— Тут, на ганку чекає наказів панських.

— Ну, то ходім.

Прихопивши з собою гвинтівку, два пістолі й шаблю, пан Фінгер вийшов на ганок, звелівши управителеві зібрати всю дворову команду при повному озброєнні і, в супроводі такої охорони, рушив до брами.

— Хто єстесь? —■ спитав він, обережно заглядаючи в малюсіньке віконечко, вставлене у ворота.

За брамою, по той бік рову, сидів на дорогому вороному коні одягнутий за останньою модою молодий шляхтич; за ним стояв, тримаючи за вуздечку гнідого коня, чоловік атлетичної тілобудови, одягнутий просто й добре озброєний, очевидно, його челядник.