Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Граф Едмунд Краєвський,— відповів приїжджий,— прошу у вельможного пана маршалка гостинності.
— А звідки граф прибув, куди правиться й чого? — допитував маршалок далі.
— З Кракова до графа Ржевуського33 в Київ з дорученням князя Огінського.
Ця відповідь спантеличила маршалка.
«Поважна особа! — подумав він.— Ніяково одігнати, та все ж таки... хто його знає? Немов і небезпечно, хоч з вигляду, без сумніву, граф».
— Ось що, 20 вацпане,— звернувся він тихо до управителя,-— пошли зараз когось па башту, нехай пильно огляне ^околиці, чи не приховалася десь ватага?
— А ще, ясновельможний пане, пошлю й верхівця облетіти поблизу всі улоговинки й яруги.
— Досконале.
— Ne refusez donc pas, cher marechal! * — гукнув граф.
Ця французька фраза остаточно заспокоїла пана Фінгера,
але він все-таки ще не зважувався дати наказ опустити міст.
— З великою радістю! — крикнув він теж у віконечко.— Граф — дорогий гість... весь мій двір до його послуг... Але часи тепер такі страхітливі, що його графська мосць пробачить, звичайно, затримку й зайву обережність... mais que faire?.. 21 Я попрошу графа, щоб він передав у віконечко зброю свою і свого челядника, а потім, уїхавши в браму, дозволив би себе оглянути й обшукати слугу... Зброю буде зараз же повернуто.
— Згоден! — безтурботно засміявся приїжджий.
Тимчасом як тільки зачинилися двері за маршалком,
Розалія хутко підійшла до дзеркала й пильно себе оглянула. Правда, вона була трохи бліда й збентежена, але ця блідість не зменшувала її вроди. Легкий білий капот, що майже весь складався з вишивок і мережив, якнайліпше пасував їй,
надаючи ще більшої ефірності й ніжності її станові. Ледь поправивши хвилясті бандо свого чорного блискучого волосся, Розалія стала нетерпляче чекати повернення чоловіка.
«Хто цей граф? Молодий... Але чи вродливий? Куди їде? Може, з-за кордону?.. Сам... Шукає притулку... Це так поетично... і цікаво... Як у романі... Ох, чому ж вони не йдуть?»
Проте чекати довелося досить довго.
Але ось, нарешті, в сусідньому покої почулися гучні кроки і розмова двох чоловіків; в одному з них Розалія ту ж мить упізнала голос свого чоловіка; другий голос — дзвінкий, молодий,— належав, очевидно, гостеві.
Серце Розалії стиха тенькнуло в грудях...
Почувся стук у двері.
— Увійдіть,— відповіла Розалія.
Маршалок одчинив двері й пропустив поперед себе гостя — графа Краєвського, високого, стрункого красеня, чоловіка в самому розквіті літ. На ньому був бездоганний одяг: модні чоботи з закотами, дорожній сірий сурдут *з пелериною і висока біла мереживна хустина, що обкутувала* шию геть аж по самі вуха.. В руці гість тримав рукавички й дорогий хлист, і тільки пістолі біля пояса, що оперізував сурдут, порушували цілком елегантний і світський вигляд вродливця графа. Правда, всупереч моді, він носив ще вуса, але це маленьке відхилення надавало його мужньому й прекрасному обличчю ще більшої краси.
Легенький, ледь помітний рум’янець виступив на обличчі Розалії: такого красеня вона не сподівалась зустріти.
— Прости, моя крулево, що я привів пана грабя просто до тебе,— весело звернувся до дружини маршалок,— але з огляду на твою хворобу й, так би мовити, облогу,— хе-хе-хе! — нашої твердині...
— Це я мушу просити прощення у вельможної пані,— промовив граф, дуже зграбно вклоняючись,— за те, що дозволив собі так настійливо вимагати гостинності... Але кінь мій...
— Як може пан грабя так говорити! — перебила його з найчарівливішою усмішкою Розалія.— Ми завжди раді гостеві... Прошу пана грабя сідати і вважати, що він не в гостях, а дома.
— Цілую ручки ясної пані! — відповів граф, ще раз уклоняючись і обережно приторкаючись устами до простягнутої йому прегарної ручки.
Розалія сіла на канапу, гість і маршалок посідали в крісла.
— Якій щасливій нагоді ми завдячуємо тим, що бачимо в себе пана грабя? — звернулась Розалія до графа.
— Власне, сюди, в ці краї, завела мене шляхетська примха. Бачите, вельможна пані, я їду з Кракова від князя Огінського до графа Ржевуського, але, звичайно, шановному панству відомо про витівки цього шельми Кармелюка?
Маршалок тільки махнув рукою, а Розалія глумливо посміхнулася.
— Так от,— вів далі граф,— хоч маєтності мої не тут, а на Волині, але, почувши стільки розмов про цього підлого хлопа, я вирішив завернути сюди, щоб узяти участь у панському рушенні й, так чи інакше, а спіймати пса!
