Слава ЗСУ!

— Пан грабя справжній лицар! — промовила захоплено Розалія.

— Ха-ха! Молодість! Ого-го! Коли я був у таких літах, де тільки не носило мою голову! — маршалок заколивався й весело потер собі руки.

— Ні, крім молодості, в нашого гостя є всі гідності лицаря! — перебила чоловіка Розалія.

— Вельможна пані занадто щедра іта похвали,— граф уклонився.— Я гадаю, що не такий то вже й подвиг піймати бунтівливого хлопа, хоч би він зібрав навколо себе й цілу сотню подібних до себе гайдамаків... А чоботи, які я сподіваюся пошити собі із шкіри того гайдамаки Кармелюка, носитимуться довго.

—•. Хо-хо! Правда! Шкіра в того диявола вже добре видублена! — заколивався знову маршалок, зовсім повеселівши й набравши навіть деякої легкості рухів у присутності од-важного графа.

— Таким чином,— вів далі граф,— я їду, щоб прилучитися до панського загону, котрий, як я чув, зібрався тут, десь недалеко... Питав у одному, в другому селі, де збираються команди. Але тому що підлі хлопи давали мені найсуперечливіші відповіді, то я зрозумів, що бестії хочуть спровадити мене Кармелюкові в вуби, і вирішив заїхати до вельможного панства, щоб дістати точніші відомості.

— І як пан грабя вгадав, краще й не можна! —- голосно скрикнув маршалок, ударивши себе по колінах.— Бо я допіру дістав певні відомості, що збірний пункт призначено в урочищі Гончарі, годин чотири їхати від нас! Я неодмінно мушу негайно їхати туди, так от пропоную й графові зі мною.

— Що ти, мій любий! — сполошилася Розалія.-— Граф так утомився, повинен спочити.

— Весь дім мій до послуг пана,—повів люб’язно рукою господар,— але графові доведеться залишитися тут самому,

бо ти теж їдеш...

XVIII

• Ні, я можу й не їхати... Бачите, графе,—звернулася до гостя Розалія з чарівливою усмішкою,— я від страху нізащо не хотіла тут зостатися сама без мого дорогого чоловіка й вимагала, щоб він узяв мене з собою. Звичайно, його була цілковита правда, коли він казав, що мені незручно й небезпечно їхати на ту облаву, а його кличе туди шляхетський обов’язок, і він ціле життя не пробачив би собі, коли б заради мене не поїхав туди. Але — що робити! Жінка завжди залишиться жінкою, і ми завжди слухаємо свого серця...

При цих словах вона кинула потайки у бік графа чарівний погляд.

— Так, звичайно, моя люба,— сказав чоловік,— тобі й небезпечно, і незручно туди їхати, але якщо ти хотіла, то мені було ніяково.

— Пробач, мій друже, твоя правда.— Розалія простягла руку своєму умлілому від несподіваної ласки чоловікові. Він схопив ніжну ручку дружини, вкрив її дзвінкими поцілунками й, задихавшись від цього пориву, відкинувся з голосним віддихом на спинку крісла.

— Але ж тепер обставини змінилися,— провадила Розалія,— граф з частиною нашої команди може захистити мене...

— Головою ручуся! — жваво відповів граф.

— Mergi²²,— і господиня обдарувала свого гостя звабливою усмішкою, а потім квапливо додала: — Мені страшна тільки ніч, а вранці я сміливо приєднаюся з графом до вашої облави... тим більше, що самі збори цього посполитого рушення забаряться, як видно...

— Так, так, звичайно...— кивав головою вдоволений чоловік,— і я з свого боку прошу пана грабя зостатися в нас хоч до ранку. Мені конче треба з’явитися на пункт, як мар-шалкові повіту... І я, можливо, ще встигну повернутися додому на ніч... Треба ж понишпорити і в своїх лісах по дорозі,— при цих словах маршалок надав своєму опасистому обличчю найгрізнішого виразу,— чи не звив лайдак собі

гнізда в мене? Так от дозволю собі розраховувати на люб’язність графа.

— За найбільшу честь матиму для себе захищати вельможну пані не тільки від Кармелюка, але й від усіх полчищ Залізняка й Гонти, коли б тільки вони могли воскреснути! — із запалом скрикнув граф і, притиснувши руки до грудей, нахилив голову.

— Не знаю, чим і віддячити за люб’язність графа,— ніжно зніяковіла Розалія.

— Отже, мій ангеле, ти не будеш тривожитись до мого повернення?

— З таким лицарем я не боятимусь навіть виступити зав-, тра в похід проти розбійника!

— Го-го! Пан грабя просто чаклун! — гучно вигукнув маршалок.—І якщо всі наші чарівні пані й панночки виступлять під його командою на проклятого хлопа, то я певен, що не довше як через тиждень ми будемо присутні в Кам’янці на його страті. Але,—пан маршалок підвівся з місця, за ним підвівся й граф,— буду поспішати. Отже, залишаю дружину, найліпший мій скарб, на піклування пана до ночі...

При останніх словах маршалка по обличчю Розалії ковзнула прикра гримаса.

---

 22 Дякую (франц.),