Слава ЗСУ!

— Але, друже мій, навіщо ж тобі ризикувати? — сказала вона поквапно.— Увечері тепер небезпечно, і я не матиму спокою, якщо не буду певна, що ти виїдеш назад не раніше завтрашнього ранку, а то й почекаєш нас там...

— О, вельможна пані має рацію,— втрутився й граф,— коли чого й треба тепер побоюватися, то саме нічної поїздки. Проклятий гайдамака тільки в темряві й робить свої наскоки; кажуть, що в нього у кожному лісі приховано по зграї. Він влаштовує по всіх шляхах засідки, перекопує дороги, прикриває хворостом заздалегідь приготовані ями, і хоч би ти був тричі геркулесом, але якщо впадеш з конем у яму, то не треба бути й Кармелюком, щоб знищити най-одважнішого лицаря.

— О так, слухай, друже мій, пана грабя,—додала з ніжною настійливістю Розалія, звертаючись до чоловіка,— я прошу тебе — не повертайся ні в якому разі раніше ніж завтра вранці.

— Щоб одвернути від тебе неспокій, обіцяю,— урочисто промовив маршалок і вдячно поцілував руки дружині.— Отже, до завтра... Сподіваюся, що застану тебе в доброму здоров’ї.

Маршалок ще раз почоломкав обидві руки дружини, попрощався з графом, попросив берегти його найкоштопні-ший скарб і нарешті поїхав.

Полегшене зітхання вирвалося з грудей Розалії, і вона млосно відкинулася на спинку дивана.

Перспектива провести цілу добу віч-на-віч із загадковим і вродливим графом була їй вельми привабна, та й граф, як здавалося Розалії, був дуже радий цьому.

^ Між ними зав’язалася жвава розмова: граф виявився

вельми цікавим співрозмовником. Він багато розповідав про закордонне життя, про те, як пишно впорядковані там міста, особливо Париж. Тому що Розалія цікавилась саме ним, то граф чимало розказав їй про звичаї паризьких жінок, про ексцентричність мод, про свободу взаємостосунків та про емансипацію кохання...

— Ох, Париж, Париж! Мрія моя! — тільки зітхала пані маршалкова.

Потім розмова перейшла до минулого графа, котре дуже цікавило Розалію. Граф, на запрошення, пересів ближче, на диван, і почав їй оповідати про численні битви, в яких він брав участь, про страшні пригоди на полюваннях, про од-важні дуелі...

— І графові не страшно було вбивати людей? — щиро цікавилась Розалія, захоплена й розповідями графа, і його лицарством.

— В запалі битв,—відповів він сумно, ніби зажурений спогадами,— себе не ‘збагнеш... Летиш, мов у чаду, і дієш, мов навіжений...

— Але все ж таки, мабуть, защемить серце, коли своєю рукою завдаси болю живому щасливому створінню?

— Так... звичайно, пані... Але про це краще знати тутешній пишній шляхті: адже вона щодня завдає болю й мук своїм підвладним,— обронив похмуро граф.

— Але хіба це люди? Це — бидло, нечутливе, дике, та й свої руки бруднити шляхта не буде... хіба на крайній випадок...

— Ха-ха! — вирвався в графа чи то вибух хрипкого сміху, чи то звук ридання. . ’ ~

— До правди, мій дорогий гостю... Але яке почуття, коли вб’єш першого? — кокетливо допитувалася пані.

— Першого? — перепитав граф, і в світлих очах його блиснув злобний вогонь.— Першого я вбив виродка... і розчавив його з насолодою... Багато людської крові нахлебталась ця... ця тварюка...

— Але коли вона, нежива, впала до панських ніг?

Коли вона впала? — граф нараз мимохіть поблід і провів рукою по високому чолі, немов хотів стерти з нього бриз-» ки крові.— Коли впала ця тварюка й простяглася... еге ж.,« було жахливо... Французи кажуть, що труп ворога веселить... Ні, не веселить!

— Ох! — Розалія затулила свої іскристі оченята руками.— Моя була правда... Я відчувала, що в графа ніжне, чуле, добре серце...— І коли помітила, що її співрозмовник сидів похмурий, як хмара, похиливши голову, додала ніжно: — Але перейдімо до інших тем! — І млосна папі мар-шалкова, випадково поклавши свою теплувологу ручку на могутню, ніби вилиту з бронзи, руку свого сціврозмовни-ка, заговорила про страждання свого самотнього серця, про жадання любові, безоглядної й палючої, з ризикуванням* з небезпеками, але яка захопила б усю душу, все єство.— Але граф, мене, здається, не слухає? — нараз урвала вона свій палкий монолог, ображено надувши губки.

— Я? Не слухаю? — скинувся граф, змінивши одразу вираз свого обличчя, і глянув палким поглядом на Розалію.— Боже, кожне ваше слово... падає ось на це місце вогнем... Я ж'і сам люблю ризиковані пригоди,— і він підніс пахучу ручку господині до своїх уст.

— Невже? — обронила Розалія й, крадькома кинувши иа графа лукавий, значливий погляд, почала помаленьку визволяти свою руку.