Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
—. Правду кажу! — відповів граф і обпалив у свою чергу таким поглядом співрозмовницю, що вона, незважаючи на свою досвідченість у техніці кокетування, зніяковіла й почервоніла до кінчиків вух, у котрих блискотіли діаманти.
— Все, що може схвилювати кров і захопити людину, всю, все таке мені любе! — провадив граф.— Чи ошелешити начальство... а-атож...— гість затнувся й кинув тривожний погляд на Розалію,— чи кинутись на ворога, чи піти сам на сам на дикого кабана, на ведмедя... Та от і на Поділля затяг же мене Кармелюк... І я йому за це безмежно вдячний.
— Ха-ха-ха! За що
— За те, що тепер мені випало щастя познайомитися з такою жінкою-чарівницею...
— Ого! Та ви, графе, ще й небезпечний зальотник! ^оговталася трохи Розалія й посварилася пальчиком.— Але,
однак, жарти жартами, а все-таки той Кармелюк на всіх нагонить страх.
— Пусте... Але, до речі, я, як оборонець королеви, мало не вчинив необачно, мимохіть захопившись.— Граф трохи збентежився й почав діловим тоном: — Мені конче треба віддати деякі розпорядження... Пан маршалок наказав, звичайно, щоб мені всі підкорялися?
. — О, без сумніву...
— Пройти сюди, в двір, можна тільки через браму?
— Так, навкруги рів і частокіл.
— Натурально, а, на всякий випадок, чи немае тут якогось потайного сховку?
— Є... в саду збудовано для мене серед густих лип і запашних акацій невелике шале 23, де я часом віддаюсь ідилії і куди, без мого дозволу, ніхто не сміє ввійти, навіть чоловік.
— Ах, чоловік! — зітхнув граф.
— Авжеж...-— Розалія теж зітхнула й надала своєму обличчю виразу жертви, котра несе покірно свій хрест.-— Чоловік мій уже старий і не може задовольнити запитів мрійної душі... А дружина пана грабя має бути одною з найіцас-ливіших жінок.
— У мене немає дружини.
— Невже? — промовила якось занадто поспішно Розалія, і очі її засяяли.— Невже ж,— казала вона далі,— панове серце таке холодне, що його ні одні очі не примусили битися дужче?
— До нинішнього дня, пишна паці.
— А нині? — Розалія хитро примружила очі на співбесідника.
— Нині воно б’ється, як пташка в клітці... і я боюся...
— Мій любий граф, як видно, веселої вдачі й любить жарти?
— Ех, не до жартів, пані!..— трагічно промовив граф.
Розалія спалахнула й зашарілась.
— А чи можна покладатися на вірність панської команди?
— У мене в дворі майже всі католики, загонова шляхта. Я підлих хлопів-схизматів стараюся уникати...
— Досконале! Але тепер, знаєте, і на шляхту цілком покладатися не можна, в бандах того диявола, мені достеменно відомо, є шляхтичі.
— Чи можливо ж?
— Все можливе: нажива надить. Так от, я для вірності прошу дозвойу в пані поставити до найнебезпечнішого місця, до брами, і мого чоловіка, випробуваного у вірності.
— Звичайно, звичайно.
Граф звелів покликати свого челядника й наказав йому стати, як тільки стемніє, коло брами і при найменшій підозрі відсторонити воротаря, а щоб команда й челядь корилися йому —• привести їх у добрий настрій і щедро пригостити від імені господині...
— А також і їхнього нового довудці додала господиня.
— Нехай пані маршалкова дарує мені сміливість,— звернувся до неї граф,— що я в її домі дозволяю собі так розпоряджатися, але це — конче потрібна військова хитрість, як бувало перед оглядом... Ага пак,— похопився він, обертаючись до слуги,— то ти пригости їх!
Слуга поштиво вклонився й вийшов.
— Ну, тепер, здається, всі потрібні справи зроблено,— зітхнув полегшено граф,— і я прошу в королеви, яка ощасливила мене своїм довір’ям, milies graces 24. Знаєте, «a la guerre comme a la guerre 25, але хай довірений мені прекрасний скарб буде цілком спокійний... Головою ручуся.
— Ох, я довіряюся графові цілком... Серце моє мимоволі тріпоче.
— Од тривоги, звичайно:.. Але вона даремна! — заспокійливо усміхнувся граф...— Нехай розвіються роздуми, що налетіли на пані!.. Тут і клавікорди34... Може, пані кохана щось зіграла б або заспівала? Я страшенно люблю музику, особливо співи, і певен, що в пані чарівний голос.
— О, граф розчарувався б, а мені це було б боляче: я співаю, як самоук, і тому не зважусь... А от, якщо дорогий гість захоче дати мені втіху...
— Я не співак, але щоб показати ясній крулеві, що її воля для мене закон,— я готовий. Шкода тільки, що не бачу торбана: на ньому я сміливіший, а на клавікордах я не мастак.... Ну, коли нема редьки, нехай буде й хрін! Тьху ти, от лізуть на язик ці хлопські приказки! — розсердився сам на себе граф і, хутко підійшовши до клавікордів, узяв кілька акордів.— Ось цю пісню і колись співали й тепер співають парижани.
