Слава ЗСУ!

І він заспівав соковитим, молодим баритоном новий національний французький гімн: «Allons enfants de la patrie!» ²⁶.

Після першого ж куплета Розалія встала ъ місця й, захоплено промовляючи: «Чудово, чарівно!», підійшла до клавікордів.

За другим куплетом коло трохи прочинених дверей з’явилася ще друга жіноча постать, невисока, присадкувата, але надзвичайно розросла в широчінь. То була ключниця Роза^ лії, панна Феліцита, що давно вже втратила рахунок своїм літам.

Як видно, вона не зважувалась проронити й слова, але тим, що надмірно закочувала свої «небесні» очі і молитовно стискувала руки та вигинала своє гладке тіло, красномовно виявляла нестямний екстаз. '

Коли граф закінчив, Розалія обсипала його щедрими похвалами:

— Досконале! Чарівно! Граф — справжній артист... Присягаюсь, такого співу я ніколи не чула!

Панна Феліцита не витримала й, зробивши на порозі реверанс, проспівала млосним голосом: «Ох, надзвичайно!»

При цьому вигуку граф оглянувся; вигляд панни Фелі-цити викликав на обличчі його мимовільну посмішку; а втім, він постарався вараз же приховати її й, підвівшись із-за клавікордів, гречно уклонився Феліциті.

Червоне обличчя панни зробилося від задоволення багровим; вона сором’язливо потупила очі й присіла ще нижче. _

Але поява ключниці зовсім не сподобалась Розалії,— вона була тут більше, аніж небажана. Розалія глянула пиховито на Феліциту й сказала їй суворо:

— Що спів пана грабя надзвичайний, то це правда, але що місце панни Феліцити не тут, а коло робітниць та челяді — то теж не кривда.

Зніяковіла Феліцита негайно вийшла.

— Не можна слугам попускати віжок, зараз же забуваються,— сказала на своє виправдання Розалія,— але ж ніде й правди діти: граф такий чарівник, що може кожного примусити забутися.

— О, коли б так! — і граф кинув на пані вогненний погляд, який примусив її зашарітись.— Ага, ще ось що,— провадив він, підбираючи на клавікордах якийсь мотив.— У панства, може, в домі є десь гроші... або коштовності... Я на той випадок це питаю,— звернувся він до оторопілої Розалії,— що на випадок, не дай господи... якогось переполоху... звичайно, все пусте... але береженого бог береже... Ви тоді розгубитесь... а той мерзотник... гаспид-гайдама-ка...

— Невже ж пай його жде? — сполошилася й поблідла, як стіна, Розалія.

— Я ручуся, що ні, ручуся, що обороню двір і від двох рот супротивника. Але обов’язок командира' бути готовим до всього: в час тривоги я захищатиму браму, літатиму скрізь і, головне, рятуватиму пані, а челядь ваша ж розтягне тоді все. То, на мою думку, слід заради обачності перенести коштовності в інше місце.

— В моє сховище,— підхопила Розалія,— а звідти разом з собою...

— Здоровоj як кажуть мерзенні хлопи,— виправився граф.— Але де ж коштовності? Пробачте, пані, за нескромне запитання: це ж не звичайна цікавість, а сердечна турбота.

— Головні мої коштовності зберігаються в шкатулі, котра стоїть тепер у таємному місці мого сховища, а гроші — в чоловіковім кабінеті: але про них турбуватися нічого,—їх ніхто не знайде.

— А часом пожежа — то згорять. Ті ж бестії — зараз палити!

— Ой, правда! — Розалія затулила рукою очі.— Гроші — в потайній шафі в стіні... треба натиснути у Жигмонта Третього ³⁵ зірочку остроги на правому чоботі і дверці одчиняться, а в ніші — скринька.

— Хитро,— усміхнувся граф,— а який же це Жигмонт?

— Невже ж пан не знає? Хоча, правда, ці картини вже такі старі... На другій од вікна...

— Ага! — протяг граф і заспівав грайливу шансонетку.

— Ох, ця ще запальніша! Ви просто чарівник!..

Граф піймав на лету білосніжну ручку господині й обсипав її вище ліктя поцілунками.

XIX

Розалія помалу визволила руку й, зітхнувши, сказала:

— Коло пана графа й захололе серце молодіє та п’яніє від радості.

— А я вже давно сп’янів від очей пані! — прошепотів граф. І заспівав улюблену польську пісеньку:

Улани, улани! Мальовани дзеці!

Цю пісеньку підхопила й пані Розалія, підхопила дружно, 8 жагучим поривом, і дует вийшов чудовий. Захоплена співом, вона підійшла занадто близько до графа... Але нараз акорд урвався, і співак, обхопивши талію пані рукою, вп’явся палким поцілунком в її уста. Заглушений крик Розалії вилився в її поцілунок... Але вона все-таки вирвалася з обіймів графа.

— Ах, мій друже, ви збожеволіли! Така необережність! Можуть увійти...

— Прошу прощення! Убийте мене! — Граф вихопив з-за пояса пістоль і простяг його пані.— Я запаморочився, втратив владу над собою...

---

 26 Вперед, сини батьківщини! (Франц.).