Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.
—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.
— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.
Та той розлютився ще дужче:
— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.
Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть...
Кармелюк поволі посунув уздовж двору.
Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка... Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові...
«На статтю! Закатую!» — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди... «Раб, раб! Хлоп, бидло!»—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя...
У дворі стояв гомін... Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької... Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився... З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна... Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.
На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті. На маленькій поличці, прибитій до стовпа, що підтримував сволок, світився вже каганець, але тьмяний хиткий язичок його ледь освітлював постаті людей, які сиділи в хаті.
Спинившись коло дверей, Кармелюк почав упізнавати в гурті й знайомі обличчя. Коло печі готувала вечерю баба Сірчиха,— така ж висохла, з очей, як і раніше, безперервно течуть сльози; добавилось тільки більше зморщок. На лаві коло вікна сидів дядько Явтух, ще бадьорий, нестарий, але з дивної примхи природи в нього серед кучми чорного чуба виблискувало сріблом одне пасемце; Явтух і награвав на сопілці, а коло ніг у нього примостився навпочіпки хлопець-пастух із бубном.
За столом на покуті поважно сиділи два машталіри приїжджих гостей — пана Фінгера і пана Янчевського; перший був у лівреї з довгим висячим коміром, а другий — у чу-марці, прикрашеній шнурками й великими застібками у вигляді барилець. Місцева челедь,— форейтор, підпасок, посудниця,— стовпились коло музик, а поважніші, як старий дворецький і панський машталір, розмовляли з гостями. Якась проста дівчина з села старанно підмітала хату.
Кармелюк непомітно одступив до мисника, і незабаром його вухо призвичаїлося до гамору, і він почав прислухатися до цікавої розмови гостей коло столу.
— От, приїхали паничі, то, може, через них клопотатися буде краще,— казав старий дворецький, що жив за вислугою літ нахлібником при дворі.— А то за два роки завелися тут такі порядки, що хоч лягай та здихай. Бігме.
— Істинна правда,— озвався машталір маршалка.
Панський машталір був одягнутий по-домашньому — в білій, вишитій чорною заполоччю сорочці і в білих штанях; він тільки покректував та хитав головою..
— Ох-ох-ох! — провадив дід.— Спершу в нас, за старими привілеями, ще за батька мого... царство йому небесне! — скільки було грунту. Є ще й тепер живий свідок — старий-старезний Свирид... Він дідом мені доводиться у других... Так от, і він каже, і батько мій казав, що осіли всі на цій «займанщині» на таких варунках 7, щоб поля дав дідич на сім’ю по десять моргів 8 у руку, а за те до дванадцяти літ сім’я даватиме йому двох робітників, тобто косаря і в’язальницю на жнива, а через дванадцять літ одроблятимуть за свої грунти вже по три дні на тиждень... Що ж ви думаєте? Спершу,— казав батько,— покійний пан і додержував слова, а син його, цей, теперішній... заходився надрізувати руги...9 І свого поля не подужає, а на чуже ся ласить та щодня гонять на панщину... Ох-ох! — закінчив зітханням старий і полохливо озирнувся.
Баба-куховарка, позасувавши в піч горшки, стояла тепер посеред хати, спершись на рогача, й сумно похитувала головою, геть закутаною хусткою. Помітивши дідову тривогу, вона поспішила його заспокоїти:
