Слава ЗСУ!

— Ні, батьку, бог милував,— обізвався хтось.

— Я цього тільки й боявся...

— Ой батьку любий! Спасибі за визволення! — скрикнув Андрій.— Вік тобі... всі голови!..

— Всі голови, батьку отамане! — підхопили дружно інші.

— Спасибі потім... а поки що скоріше до лісу! — скомандував удаваний ротмістр уланський.

Читач, напевно, догадався вже, що то був не хто інший, як наш Кармелюк.

— Ліворуч, опде в тому куточку лісу, пане отамане, є зручний лаз,— гукнув йому вслід один з уланів, місцевий селянин Ткачук.

— Дуже добре,—відповів отаман.

А втім, повернули до лісу з великою обережністю, щоб приховати сліди: спершу проїхали по тому ж тракту з верству назад, а потім у зручному місці, в переліску, розпрягли коні, обережно перевели їх у різних місцях, потім перенесли на руках вози сажнів за п’ятдесят убік, і запрягши їх знову, помчалися вже полем без доріг. Вози так підстрибували по нерівному грунті, по грудках та вибоях, що сі-доки ледве могли вдержатися: штовхани особливо відчутні були колодникам, бо ланцюги й кайдани врізувались їм у тіло.

— Ой братці, легше! — по витерпів Андрій.— Зніміть хоч залізо, а то геть покалічить...

— Хе, потерпи трохи,— усміхнувся Гнида.—'Захотілося ж тобі зоставаться, ну й терпи.

— Наказ батьків — і квита! — буркнув Андрій.

— Наказ!' Застав дурня богу молиться, то вій собі й лоба розіб’є...

Андрій щось хотів сказати солдатові, але віз так підскочив у цю мить, що він мимохіть прикусив язика. Нарешті улани доправилися до ярочка, розкували колодників і рушили вперед. Поки вони перебиралися по крутому схийу яру, набігла хмарка й пустився літній густий дощик...

— От оце добре,— сказав один з колодників,— хоч умиє, а то в цій клятій тюрмі пилом припали.

— А ось як заїдемо під терни, то й голови ще нам порозчісує,— промовив другий.

— Ач, мазун, чого схотів! Наче материнської ласки,— засміялись улани.

— Дощик гарний, — обізвався й Гнида,— добре замиє сліди... Скоріше тільки до лісу... ось,— палицею докинути!

Через півгодини втікачі вже були в густому лісі. Зрошений короткочасним дощиком, він розливав пахощі й ласкаво прийняв гостей у свої широкі обійми, обвіяв їх живодайною, запашною прохолодою. Всі зітхнули вільно. Потомлені коні пішли ступою і почали теж від задоволення фиркати й нагинати голови до соковитої трави.

— Почекайте, любі,— втішав їх Гнида,— пустимо па попас та пшениці підсиплемо!

І справді, довго їхати лісом не довелося; з кожним кроком уперед він ставав густіший і густіший; граб і дуб почали мінятися на в’яза й береста й, нарешті, де низина, на осику, закутану в цілі зарості ліщини, терну і всякого ча-гарника... По цих хащах правитися возами було неможливо, і втікачі змушені були спинитися в першій улоговині, тим паче що й грунт ставав багнистий і грузький.

— Що, братове, потомилися? — звернувся Кармелюк до подорожніх.

— Авжеж, трохи перетрясло, батьку, па цих каруцах! — відповів, охкаючи й потираючи ноги, Андрій.

— Не любить! — засміялися товариші.

— Ха! Колодникам же, певно, найбільше перепало! — усміхнувся отаман.— Тільки ось що, друзі: хоч і як ви потомилися, хоч і як вам пом’яло кості, а тут спочивати не доводиться; треба завидна, а вже вечоріє... переправитись через болото. Я знаю тут лаз... і там, на тім боці, ми будемо, як у Христа за дверима. Так ось що: вози покинемо тут, у цій улоговині, закотивши їх у чагарники, а коней, припаси й зброю заберемо з собою. Та поскидаймо, братове, цю уланську збрую й попереодягаймося в своє, а чуже добро нехай хто зв’яже у вузол і візьме з собою.

Всі без єдиного слова кинулися виконувати розпорядження отамана, і за чверть години ватага, навантажена вузлами, мішками, торбами і всякою зброєю, рушила — один за одним — слідом за отаманом; передні вели за вуздечки коней. Досвідчене око Кармелюка, який виріс на болотах і дряговинах, вибирало тверду стежку, примічаючи породу рослин і характер купин. Незважаючи на те, що це був найвужчий перехват болота, подорожнім довелося пробиватися добрих дві години, поки вони, з страшенними зусиллями, доправилися до другого берега; У багні й твані втікачі ледве переставляли ноги і, вибравшись на берег, повлягалися покотом... Навіть коні, відчувши під ногами твердий грунт, заіржали радісно, але від утоми полягали, по спокусившись конюшиною і чебрецем, що вкривали шовковим плюшем пагорок. Всі були перевтомлені так, що не могли навіть поділитися враженнями, і мовчки, тільки глибокими віддихами полегшували втомлені груди та простягали задерев’янілі ноги. З лісу, що їх оточував темною стіною, повзли до них безформні сутінки, над болотом білими струминками підіймався туман і розпливався прозорим покровом по долині, а вдалині небо уже червоніло і м’яким рожевим відблиском пом’якшувало похмуру картину лісової глушини.