Слава ЗСУ!

зібрався коло брами тюрми,— хоче поглянути на проклятий гайдамаків. Пан ротмістр не заперечуватиме?

— О, просимо пана! Це так цікаво! Ми їх ніколи не бачили! — запищали разом і небоги городничого.

— Зробіть ласку,— відповів офіцер, жестом запрошуючи дам іти за наглядачем.

Наглядач, а за ним городничий з дамами, Бойко, асесор і економ увійшли в тюремний двір, за ними на невеликій відстані подалися диякониха з протоіерейською дочкою. Олеся ж зосталася на місці.

Тим часом звістка про те, що приїхали москалі й вестимуть колодників, якимсь дивом рознеслася за одну мить по всьому місту, і з усіх провулочків ринула до тюрми строката юрба.

Скориставшись хвилиною сум’яття, офіцер хутко підійшов до побілілої, мов стіна, Олесі.

— Люба панпа мало була по виявила мене,— промовив він тихо, ледь доторкаючись до холодної, мов лід, руки дівчини.

— Бога ради... що пан задумав? — прошепотіла Олеся так тихо, що офіцер скоріше вгадав її слова по тому, як ворухнулися побілілі губи, аніж почув звук її голосу.— Кожної хвилини можуть впізнати... схопити...

— Ще попоганяються! — відповів одважпий офіцер.

— О, господи! Чи можна ж так одчайдушно... просто їм у руки!.. То ж виродки... у них нема жалю... Коли б пан знав, які вони муки готують! — голос Олесі осікся, губи затремтіли і на віях заблищали сльози.

— Але ще рано! — офіцер усміхнувся.

— Пайові смішно,— прошепотіла гірко Олеся,— а в мене серце мало не розірвалося!

Ці слова вирвалися в Олесі з таким болем, що офіцер -здивовано глянув у обличчя молодій дівчині. Воно було красномовніше за її прості слова; пероповнені слізьми сумні очі її дивилися з такою чистою любов’ю на Кармелюка, що серце його стислося від гіркої туги.

— Дівчинко хороша,—прошепотів він тихо,—чим заслужив я такої ласки?

— Всім, всім! — палко вирвалося в Олесі.— Прошу пана, благаю: бережи себе!.. О, я б життя своє віддала, щоб урятувати тебе!..

Слова Олесі глибоко збентежили Кармелюка.

— Твоє життя,— промовив він схвильованим голосом,—

о, це багато... Сто моїх життів, поламаних, нікчемних, не варті єдиної твоєї сльози. Будь же спокійна! Заради одного твого слова не попадуся їм у руки... Ангеле мій чистий, молися за мою грішну душу!..—прошепотів Кармелюк, стискуючи руку Олесі, і швидко відійшов убік, бо в тюремному дворі почулися кроки й голоси товариства, яке поверталося з огляду.

Спершу вийшов наглядач і панство, яке його супроводило, а за ними показалися й колодники: Андрій і Явтух з товаришами, з кайданами на руках і ногах; біля кожного з них ішло по два охоронці,' озброєні тупими й заіржавле-ііими шаблями.

— Відтиснути юрбу! — скомандував офіцер.

' Солдати кинулися виконувати наказ начальника, і за хвилину майдан на чималому просторі було очищено; але глядачі, не відступаючи з поля бою, повилазили на дерева, на паркани й навіть на дахи будинків.

Колодники пройшли серед вишикуваних у два ряди солдатів. На якусь мить вони кинули погляди на офіцера, і знову на їхніх обличчях з потупленими в землю очима запанувала похмурість.

— Розсаджуй колодників по два на віз! — скомандував офіцер.

Бравий унтер, з щетинистими баками, заходився розміщувати живий вантаж. Колодників посадили в глибині возів, а кругом них посідали солдати, по шість на кожному возі, з зарядженими пістолями в руках.

Коли все було готове, офіцер попрощався з товариством, скочив на коня й гукнув:

— Рушай!

Вози рушили швидкою риссю в напрямі до виїзду з міста.

Офіцер підвівся в стременах, скинув з голови кашкета й, звертаючись до наглядача, промовив голосно й чітко:

— Прощавайте, пане наглядач, і ви, панове! Бувайте здорові. Скоро побачимося!

Спантеличені дивними словами офіцера, всі мовчки переглянулися й заніміли в невиразній тривозі, а коли перше гнітюче враження від цих дивних слів уляглося й наглядач з городничим глянули вслід колодникам, які віддалялися, їх уже не було в місті, тільки хмарка куряви вилася в кінці вулиці.

Як тільки вози виїхали риссю за місто по кам’янецькому тракту, вони зразу ж пустились учвал. Пісні солдатські за містом теж замовкли, й колодники з уланами їхали мовчки» зрідка лише потискуючи руки один одному. Ротмістр скакав па вороному коні попереду, немов показуючи дорогу, і тільки за переліском під’їхав до возів і віддав їм наказ змінити напрям: повернути назад і їхати до лісу, що синів на обрії безкінечною стіною.

Ну, що, товариші? —- звернувся він до колодників.— Чи не погрався чорт з вашою шкурою, а то й з кістками?