Слава ЗСУ!

Поперед цього кортежу скакав на чудовому вороному коні молодий офіцер. Хмари куряви, збиті кінськими копитами й ногами жиденят, так закутали вершника, що здалеку важко було й розглядіти його обличчя.

— Москалі! — скрикнули разом і городничий, і наглядач тюрми.— Везуть гайдамаку!

В цьому вигукові прозвучала, проте, не радість, а страшний переляк.

— Папе Єзусе! В мене ще нічого не готове! Що ж робити? — сплеснув руками наглядач і, звернувшись до городничого, котрий уже повернувся спиною й намірявся йти собі, скрикнув у розпачі: — Пане городничий, але ж, пане городничий, куди пан збирається йти?

— Додому, — була коротка відповідь.

— Додому?!!

— Пшепрашам пана, там офіцер російської армії,— городничий показав на офіцера, який наближався,— не можу ж я з’явитися перед ним не в парадній формі. Та й не тре^ ба мені...

— Ллє на бога!.. Ми ж не знали, що він приїде... Він застав пас ненароком... Та по залишай же мене самого!..

При перших словах цієї розмови економ, на руку якого млосно спиралася городничиха, швидко вирвав свою руку і круто повернув до найближчого тину.

— Пане, пане! Куди ж пан іде? — обурилася городничиха.— Розбійник же в кайданах і в залізі, та й пан офіцер коло нього!

— А сто чортів йому: і в кайданах, і в залізі! Доброму католикові не годиться й дивитися на такого негідника!

— Цілком справедливо! — підхопив городничий, не звертаючи уваги на ламентації наглядача.— Любцю, дай руку й ходімо.

Гурток, який зібрався коло тюрми, якнайдужче захвилювався. Пан економ заніс був уже ногу через пліт, коли почувся тоненький голосок пана асесора:

— Але, проше панство, це ж, мабуть, ще не Кармелюк, а тільки команда по наших колодників.

Ці слова одразу протверезили все товариство.

— Так і є!—радісно скрикнув наглядач.— Авжеж, так

і на папері ж прописано. Виходить, команда по розбишак!

— Так і є! —поважно підтвердив і городничий, випус

каючи руку своєї дружини.— Ну що ж, може, пан наглядач і має рацію, може, можна... гм... зустріти пана офіцера і не в парадній формі... Воно навіть мовби натуральніше...

Товариство, що так переполошилося, заспокоїлось і нетерпляче уп’яло свої погляди в москалів, що наближалися.

Протягом цієї короткої розмови Олеся то червоніла, то блідла, кров її то відливала до серця, то шугала в скроні й обличчя; ноги підгиналися.

Почуваючи нездоланну кволість, Олеся відійшла набік і сперлася на мур.

Тим часом офіцер хвацько підскакав до тюрми, зіскочив з коня, кинув повід на руки солдатові, підійшов до наглядача, який урочисто виступив наперед, і, взявши під козирок, подав йому запечатаний конверт, промовивши чисто російською мовою:

—. Його благородію панові наглядачеві літипської тюрми.

Почувши цей голос, Олеся вся здригнулася, глянула на цього офіцера, і радісний напівпридушепий крик вирвався з її грудей.

Здавалося, погляд офіцера метнувся на одну мить у бік дівчини, але, не затну вшись, офіцер казав далі:

— Від пана старшого судді кам’янецького наказ про видачу ув’язнених.

Наглядач розгорнув папір, пробіг очима його початок і потім прочитав уголос:

«Здати негайно ув’язнених розбійників ротмістрові Іва-пову для перепровадження під наглядом присланої команди в Кам’янець, щоби оні розбійники не сиділи з Карме-люком в одному місці і не затіяли змов про втечу. Для вищереченого ж Кармелюка приготувати найвіддаленішу камеру або склер і втричі збільшити сторожу».

— Гм... гм! — наглядач замугикав далі щось невиразне і, згорнувши вчетверо аркуш паперу, промовив радісно, простягаючи офіцерові руку:

— Дуже добре! Наказ не застукав мене зненацька. Все готове. Пан ротмістр може тепер же забрати з собою гайдамаків, та й для бестії Кармелюка приготовано найліпше лігвище...

— Дуже добре, мені й баритися не можна: наказано виступати негайно,— відповів офіцер.

Городничиха люб’язно звернулася до офіцера:

— А може, пан, ротмістр зостався б переночувати до ранку? Мій дім до послуг панських та й спокійніше уранці...

Городничий наблизився слідом за своєю дружиною до приїжджого офіцера й, відрекомендувавшись, повторив запрошення.

— За найбільшу приємність вважав би для себе,— офіцер дзвінко дзенькнув острогами й схилив свою гарну голову.— Але службовий обов’язок — передусім, а тому осмілюсь просити вас, добродію,— звернувся він до наглядача,—видати мені негайно вищезгаданих ув’язнених.

В тен момент,—заспішив наглядач.—Але, проше папа, це світле товариство,— він показав рукою на гурт, що