Слава ЗСУ!

Минуло в глибокому мовчанні з півгодини; нарешті, порушив його Гнида:

— А що, братове, чи пе випити нам для підкріплення по келиху говорухи та чи не змастити губи шматком сала?

— Діло, діло! — обізвались товариші.

— Ні, не діло, братчики,— заперечив Кармелюк.— Тут все-таки місце відкрите; помажеш губи салом, захочеться й пузо пополоскати тепленьким, а розводити вогонь тут небезпечно. Як на мене, то відпочивши трохи, перевалимо в ліс, і там уже, в гущині, на роздоллі, повечеряємо всмак.

— І то правда,— погодився Гнида.

— Та тут тільки за чверть верстви є й затишна галявинка,—додав фурман Онисько.

— То й веди! Гайда! — скомандував Кармелюк і, взявши за вуздечку свого вороного, поспішив слідом за Ониськом.

За ними рушила, крекчучи й вигинаючи спини, ватага.

За непролазним чагарником і гущиною колючих рослин пішов дубняк упереміш з грабом... Незважаючи на висоту й гущину струнких дерев, незважаючи на згустілий унизу морок, іти тут було вільніше, і товариство пустилося йти сміливіше, захищаючи руками тільки чола й очі від гілляк та сучків. Та ось знову відчувся під ногами схил, і незабаром відкрилася кругла, затишна галявинка.

— Стій! — скомандував Кармелюк.— Відпочивати! Розводьте вогнища! Кашовари, готуйте куліщ і галушки! А ти, Гнидо, піднеси нам тепер і говорухи й сала.

— Зараз, пане отамане! — обізвався весело Гнида й кинувся до складених мішків і торб.

Тим часом інші товариші заходилися збирати сушняк. Коней пустили на галявину й вони з смаком почали щипати лісову траву.

Через кілька хвилин палало вже веселе вогнище, вихоплюючи з мороку грізні силуети навколишніх дерев; вони то насувалися, неначе привиди, то знову відступали й тонули в мороці. Кашовари поприкріплювали на триногах казанки й заходилися поспішно готувати вечерю. Вільні від роботи порозлягалися ближче до вогню, щоб висушити мокрий одяг і одігрітися, бо свіжа вогкість починала вже пронизувати їх дрожем. Гнида не забарився піднести кожному по чарці разом з добрим шматком сала та півпаляницею. За першою чаркою пішла друга й третя. Голодні товариші ковтали горілку мовчки, без примовок, і пожадливо бралися до сала. Чути було тільки покректування та плямкання. Коли вгамували перший голод і в зубах у лісових гостей закурилися носогрійки, тоді тільки порозв’язувалися .язики, і довчазна галявина сповнилася веселим гомоном.

XXIII

— Ну, ми наче на світ народилися,— заговорив перший, розминаючи руки й ноги, Андрій.— Думали — вже зовсім пропадемо... Навіть чортове панство намірялося тішитися нашими муками. І зненацька — чудо, нечуване, небачене... Тільки батько наш рідний здатний на такі чудеса!

— Еге ж, батько,— підхопив Дмитро Гнида, який по міг і досі простити Андрієві, що той залишився, не дивлячись на явну небезпеку, аби дослівно виконати волю отамана.— А от через твою дурість батько змушений був іти під багнет супостата!

— Було б стримати батька,— зніяковів Андрій.— Я б з радістю витерпів за нього будь-які муки!.. Звичайно, моя голова не варта ні краплі отаманської крові.

— Варта, любий, варта...— ласкаво обізвався Кармелюк.

— Та як це сталося? — звернувся другий з колодників до Гниди.— Думаю, думаю і в тямки не візьму... Коли нам оголосив той чорт збиратися до Кам’янця, то я собі подумав: «Ну що ж, кінець!», а як вийшов на дворище та глянув на уланів... «Що,— думаю,— за дідько? Знайомі все люди!..» А по вас, дядечку, одразу таки признав, що це свої... Мало-мало не крикнув: «Слава богу!»

— Ото, бовкнув би! — усміхнувся Гнида, і все товариство розсміялося.—А як уже це все сталося, хлопці, то от... Почастуй лишень ще келишком, щоб промочити горлянку,— підморгнув він найближчому.

Спорожнивши келих, солдат крекнув, витер і поправив вуса і, затягшись люлькою, почав з належною гідністю свою розповідь:

— Ну, ви, братчики, спочатку все самі знаєте, а от, як тільки вивів нас Онисько в сад, та через секрет, за хвіртку.

8а му.р,—ну, перевели ми дух. Тут уже стояли наші копі, і ми розсипним строєм в кар’єр до руїни... дивимось, а батько вже там... «Що, хлопці,—питає,—чи все гаразд?» — «Слава богу,— кажу,— от тільки Андрій з трьома зостався!» — Сполошився наш пан.— «Та їх же замордують... Як же ви сякі-такі товаришів покинули?»

Кармелюк, поринувши в роздуми, тільки усміхнувся на цю фразу й знову заглибився в себе.

— Що ж,— кажу,—кликав, тяг його за собою, а він уперся, як бик. Не загибати ж усім через дурнів!..

— А ви, дядьку, обережніше! — ображеним тоном зауважив Андрій.