Слава ЗСУ!

— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../

— Та й дозвольте, панове! Я протестую... Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!

— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок... не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій...

— Згідно з статутом,— додав комісар.

— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт... Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.

— Що ж пан так одразу...—густо почервонів від досади й збентеження комісар.

— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше... Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру...

— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!

—- Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.

— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно...

— Та я вельми охоче...— обізвався Хойнацький.

Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.

— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах... Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.

— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.

— М-м... авжеж... само собою...— обізвався той.

— Але відкласти допит... вказавши на непереборні й надзвичайні причини... мені здається...

— Дуже можливо... Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.

— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.

— Атож, атож... нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б...

— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування... тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей... і тому подібне... Ох-ох-ох! А от щоб відкласти... сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.

— Мм... еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода...

— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.

— Вельми й вельми,—потер руки асесор.

Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси... Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:

— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно... Вчорашня моя пропозиція була вигідніша... але пап депутат...

— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.

— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу... Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.

— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.

— Йогомосць ні при чому... але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?

— Я сам його зустрів коло брами... муляр був конче потрібний...

— Як же пан, при своїй підозріливості... Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.

— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.

— Мені конче... треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.

— Бачите, незакінчена брама давала доступ... розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу...