Слава ЗСУ!

Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра та великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, одначе була вже радше споглядачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона десь півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй нараз набігала тінь, очі мружіли, і думки її линули ген далеко.

- Мамо, - якось звернулася вона до матері, — чому ми не навчаємо наших слуг читати?

- Отакої, доню! Це не заведено.

- А чому? — спитала Єва.

- Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони од цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не годні.

- А от міс Офелія навчила Топсі читати, - не вгавала Єва.

- Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі — найгірша дитина, яку я будь-коли здибала в житті!

- А сердешна няня! — мовила Єва. — Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати їй уголос?

Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:

- Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не зостанеться часу. Ось подивися! — додала вона. — Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я надягала їх на свій перший бал. І можеш мені повірити, Єво, я викликала справжню сенсацію.

Єва взяла скринечку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. Її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.

- Ти так байдужно дивишся на нього, доню! — мовила Марі.

- Воно дорого коштує, мамо?

- Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти - чимале багатство.

- От аби воно було моє! — сказала Єва. - І щоб я могла робити з ним що хочу!

- То що б ти зробила?

- Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, одвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчали їх читати й писати...

Євину відповідь урвав сміх її матері.

— Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?

— Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати листа і прочитати, коли їм хто напише, — твердо відказала Єва. — Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні... і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.

— Ну годі, годі, Єво! Ти ще зовсім дитина й нічого не тямиш у цих речах, — сказала Марі. — Та й голова мені вже болить од твоїх балачок.

Коли якась розмова була їй не до вподоби, Марі завжди мала напохваті головний біль.

Єва тихенько вийшла з покою. Але від того дня вона з запалом узялася навчати няню читати.

Розділ XXIII АМРІК

Під той-таки час до вілли на озері приїхав погостювати на кілька днів Сен-Клерів брат Олфред зі своїм старшим сином, хлопчиком дванадцяти років.

Годі й привидіти картину незвичайнішу та привабнішу від тієї, що її являли собою ці двоє братів-близнят. Природа, замість того щоб надати їм подібності, зробила їх геть відмінними один від одного, і все ж якісь таємничі нитки пов’язували їх між собою дужче, аніж простою дружбою.

Вони часто походжали під руку по алеях та стежках парку: блакитноокий і золотокучерий Огюстен, з його жвавим обличчям та гнучкою граціозною поставою, і Олфред — чорнявий, темноокий, міцно збитий, з гордовитим римським профілем та рішучими манерами. Кожен завзято ганив погляди та вчинки другого, а проте їм ніколи не набридало бути вкупі, неначе сама ота протилежність тісно єднала їх одне з одним.

Олфредів син, Анрік, був шляхетний з виду темноокий хлопчик, з гордовитою поставою, вельми меткий та бистрий на розум. Від першої ж хвилини знайомства його видимо полонили духовні принади двоюрідної сестрички Єванжеліни.

У Єви був улюблений сніжно-білий коник. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися на ньому верхи було не важче, аніж у колисці. Цього от муцика Том і вивів до затильної веранди, тимчасом як хлопчик-мулат, років десь тринадцяти, припровадив туди ж таки вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезено для Анріка.

Анрік по-хлоп’ячому тішився своїм новим набутком. Узявши з рук малого конюшого поводи, він пильно оглянув воронця, і чоло його спохмурніло.

— Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого коника!