Слава ЗСУ!

- Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?

Єва платила йому не меншою приязню і прислуговувалась чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразисто читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.

На той час, до якого дійшла наша оповідь, Сен-Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повигонила всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де повівав свіжий морський вітерець.

Сен-Клерова вілла була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й щораз видавалася мальовничіша.

Було одне з тих ясних літніх надвечір’їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало геть укрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де-не-де вирізнялися білокрилі вітрильники, що нечутно ковзали сюди-туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.

Том і Єва сиділи на замшілій лавочці в повитій зеленню альтанці на березі озера.

- Дядечку Томе, - мовила Єва, - скоро я піду од вас.

- Куди, панночко Єво?

Дівчинка підвелась і показала рученькою на небо. Багряний од-світ заходу сяйнув на її золотих кучерях та розпашілому личку. Очі її задумливо дивилися вгору.

- Туди, - відказала вона, - до ясних зір, Томе. Скоро вже.

Томові боляче стислося серце, і він пригадав, що останніми

місяцями йому часто впадало в око, як схудли Євині рученята, яка прозора зробилася її шкіра, уривчастий став віддих. Раніше вона годинами бігала й бавилась у саду, а тепер швидко стомлювалась і охлявала. Він не раз чув, як міс Офелія говорила про кашель, що його несила збути жодними ліками. Навіть тепер щічки й рученята дівчинки палали сухотним жаром. І все ж Томові ніколи й на думку не спадало те, на що допіру натякнула Єва.

їхню розмову перепинив занепокоєний голос міс Офелії:

— Єво!.. Єво!.. Ну ж бо, дитино, вже роса впала, тобі не можна бути надворі!

Єва й Том поспішилися додому.

Міс Офелія мала великий досвід у догляданні хворих. Живши в Новій Англії, вона добре навчилася розпізнавати найперші закрадливі кроки цієї тихої, підступної недуги, що забирає стільки прекрасних, найдорожчих душ і заздалегідь, ще не порвавши жодної видимої нитки життя, накладає на них печать неминучої смерті.

Вона давно уже завважила легкий сухий кашель дівчинки, хворобливий рум’янець на щоках. Не помилялася вона й щодо того, звідки у Єви незвичайний блиск в очах і чому вона так легко збуджується, — все воно було від гарячки.

Міс Офелія пробувала поділитися своїми побоюваннями з Сен-Клером, але той, завжди такий добродушний, сердито й роздратовано відкидав її припущення.

— Не крячте, сестрице, я терпіти цього не можу! - Казав він. — Хіба ви не бачите, що дитина просто росте? Діти завжди слабшають, коли швидко ростуть.

— Але отой кашель!..

— Кашель то пусте... нічого він не значить! Мабуть, вона трохи застудилася.

— Достоту так само починалось і в Елізи-Джейн, і в Елен, і в Марії Сендерс.

— Ой, облиште ви ці нісенітні вигадки! Всі ви, доглядальниці, аж надто мудрі. Ледве дитина кахикне або чхне, як вам уже ввижаються хтозна-які страхіття. Глядіть за нею добре, не пускайте ввечері надвір, не давайте багато бігати, і все буде гаразд.

Так казав Сен-Клер, але в душі дедалі дужче нервувавсь і непокоївся. Він день у день стривожено назирав за Євою, і це виявлялося навіть у тому, як він щоразу повторював, що «дитина цілком здорова», що її кашель нічого ще не говорить — то, мовляв, просто невеличке шлункове нездужання, які нерідко бувають у дітей. Але сам він приділяв дівчинці набагато більше часу, ніж раніш, частіше брав її з собою кататися верхи і мало не кожного дня приносив додому якісь приписи чи покріпні засоби - «не тому, — казав він, — що вони потрібні дитині, а про всяк випадок — шкоди вони їй не завдадуть».

Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Попри всю її дитячу жвавість і безпосередність, у неї часто вихоплювались такі навдивовижу розумні та глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен-Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло порятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь-що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.