знайди книгу для душі...
- Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.
Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.
- Ой, яка ж у мене добра пані! Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?
- П’ятдесят два, - одказала місіс Шелбі.
- Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари... То скільки ж це буде за рік?
- Двісті вісім доларів, — сказала місіс Шелбі.
- Ого-о! — здивовано й радісно вигукнула Хлоя. — А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?
- Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.
- Нехай пані й не думають собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду кажуть, це ніяк не годиться. Надісь, нікому з родини до такого не дійдеться, допоки я маю руки.
- Не бійся, Хлоє, за честь родини я подбаю, — усміхнулася місіс Шелбі. - То коли ж ти думаєш їхати?
- Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошата, то він казав, що і я могла б з ним податися. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяють, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напишуть мені дозвіл і рекомендацію.
- Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.
Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя гайнула до своєї хатини лаштуватися в дорогу.
- Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїс-вілл! - сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіжку малої донечки. - Отож я й подумала, що треба опорядити ці знадібки. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані сказала, що відкладатиме їх, аби викупити мого старого!
- Овва! - вигукнув Джордж. - Оце то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?
- Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку — сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?
- Авжеж, — відказав Джордж. — Ото зрадіє дядечко Том, як дістане од нас вістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило.
А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.
— Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!
День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, одначе геть нещасним ніколи не почувався.
На свій лист додому, про який ми розповідали в одному з попередніх розділів, Том невдовзі одержав відповідь од панича Джорджа, виведену таким гарним та заокруглим учнівським письмом, що його, як казав Том, можна читати «через усю кімнату». Лист містив усілякі цікаві новини хатнього життя, вже відомі нашому читачеві; зокрема, в ньому розповідалося, що тітонька Хлоя поїхала в найми до кондитора в Луїсвілл, де з її хистом до пекарства заживатиме хтозна-які гроші, і всі ті гроші, сповіщав Джордж, відкладатимуть на викуп Томові. Моз і Піт маються пречудово, а менша дівчинка тупцює по всьому дому під наглядом Селлі й іншої челяді. Томову хатину тим часом замкнено, але Джордж, не шкодуючи слів, барвисто змальовував, як її розбудують та прикрасять, коли повернеться Том.
Наприкінці листа були перелічені всі предмети Джорджевої шкільної науки, виписані кожен окремо з кучерявої великої літери. Там-таки були імена чотирьох лошат, що знайшлися після Томово-го від’їзду, а також принагідна звістка про те, що батько й мати живі та здорові. Загалом лист був надто короткий і не вельми виразистий, але Томові здавалося, що то неперевершений взірець красного письма. Він ніяк не міг намилуватися тою цидулкою і навіть радився з Свою, чи не оправити її в рамці й не повісити на стіну в своїй кімнаті. Лиш єдине стало на заваді цьому замірові - те, що годі було почепити листа в такий спосіб, аби бачити обидва боки аркушика водночас.
Дружба між Свою і Томом дедалі міцніла в міру того, як підростала дівчинка. Том прихилився до неї всім своїм добрим і вірним серцем. Чи не найбільшою його втіхою було вдовольняти всі її маленькі нехитрі забаганки, що надають дитинству принадності барвистої веселки. Буваючи щоранку на базарі, він завжди вишукував очима найдивовижніші квіти, відкладав до кишені найдобріші персики й помаранчі, щоб оддати їх Єві, повернувшись додому. І як же він радів, коли бачив ще здалеку її осяйну голівку, що виглядала з воріт, і чув оте дитяче запитання:
адж 12.03.2023
книга не цікава а просто жах
Костя 08.02.2023
ага даже через два года.....
Vika 07.01.2023
Як на мене то дуже цікава книга