Слава ЗСУ!

— Але принаймні, — мовила місіс Шелбі, — ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.

— Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як ідуть справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти і сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!

І містер Шелбі, за браком іншого способу підтвердити свої слова, підвищив голос. То вельми зручний і переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.

Місіс Шелбі зітхнула й облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний та діяльний, а твердістю вдачі з усіх поглядів переважала самого містера Шелбі. Отож її пропозиція допомогти йому в справах була не така вже й безглузда, як то здавалося містерові Шелбі. Вона всім серцем прагнула додержати слова, що його дала Томові й тітоньці Хлої, і скрушно зітхала, пригнічена марністю своїх спроб.

— То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!

— Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тою обіцянкою. Хто-зна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том придбає нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.

— Містере Шелбі, я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу прирадити таке Хлої... І ніколи не дозволю собі зрікатись обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певна, що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.

— Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не попущу.

— Принижуся? Не більше, ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!

— Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі, — сказав містер Шелбі. — Але я раджу тобі добре подумати, перше як вкидатися в таке донкіхотство.

Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.

— Будьте ласкаві, пані... - мовила вона з веранди.

— Чого тобі, Хлоє? — спитала господиня, підводячись і йдучи туди.

— Чи не зводили б пані подивитися на оцю птицю?

Місіс Шелбі побачила кіш з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим і зануреним обличчям.

— Я думала, може, пані звелять приготувати з них паштет.

— Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш.

Хлоя стояла, неуважливо перебираючи пташині тушки. Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті, уривчасто засміявшись, як то часто роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:

— Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його роздобутись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук. — І вона знову видала короткий смішок.

— Про що це ти, Хлоє? — спитала місіс Шелбі.

Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та до слова чула всю її розмову з чоловіком.

— Ой, та про оте ж саме, пані! — відказала Хлоя, знову засміявшись. — Онде інші хазяї віддають своїх муринів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в господі зайвих ротів.

— То кого ж ти пропонуєш оддати в найми?

— О пані, та нічого, я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один кодитор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.

— Ну то й що, Хлоє?

— То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж бо онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не згірш, як я. То коли б пані відпустили мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.

— Кондитером, Хлоє.

— Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однак до ладу не затямиш.

— І ти думаєш покинути своїх малих?

— Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі дати раду, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.

— Луїсвілл — не близький світ.

— Ет, ну то й що? Воно ж бо їхати вниз за водою, то, либонь, і мій старий десь там недалеко? - промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі, - відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлоїне посмутніло.